**МИКОЛА-ОДНОЛЮБ**
Микола що вихідних возився зі своїм мотоциклом у гаражі біля хати. Навколо нього товпилися хлопці, присіли навпочіпки біля «залізного коня», немов зграйка горобців, і уважно спостерігали, як господар то чистить мотор, то прикручує якісь гайки, то ганчіркою полірує до блиску нікельовані деталі.
— Ого, як матиме гнати! — захоплено повторювали хлопці. — Миколо, а нас прокатаєш?
— Не можна вас катати, ще малі, а мотоцикл — річ серйозна, це не велосипед…
Хлопці зітхали, і тоді Микола м’якнув:
— Ну, може, кілька кіл по двору…
«Горобчики» раділи, а потім бігли на футбольне поле, схопивши м’яча. Микола повертався додому, мився, а мати воркотіла:
— І коли в тебе з’явиться дівчина? Ось у Семенюків уже другий син одружився, а вони молодші за тебе, хлопці. І про що ти думаєш? Уже не пацюк, щоб у гаражі із залізом возитися…
«Залізом» мати називала і стару машину діда, яку той віддав Миколі, коли хлопець повернувся з армії. Микола довів її до блиску, поставив на хід, перефарбував — тепер вона сяяла, немов нова.
— Мій «Таврієць» тепер наче народився знову, я стільки в нього вклав ради дідової радості. У такому стані його з радістю куплять. Тільки от продавати вже не хочу — шкода… — пояснював Микола.
— Усе добре, але шостий рік, як ти з армії, а дівчини все нема. Боюся, що лишишся із своїм залізом, а щастя ж у родині, сину… — зітхала Ольга Михайлівна.
— То де ж мені дівчину знайти? На танці не ходжу — не люблю ногами дригати, у кіно темно — нікого не розгледіш, — сміявся син.
— Та й про що з тобою поряд— Та й про що з тобою поряднa дівчина розмовлятиме? — махала рукою мати, — і це моя провина, каюся: ні книжок ти особливо не читав, окрім шкільної програми, ні театру в нашому містечку нема, а в музеї тебе не затягнеш — тільки машини, мотоцикли та всяка техніка в голові.
