Моя донька вийшла заміж за німця. Я прожила з ними два роки в Німеччині, доглядала за онуком і весь цей час вела домашнє господарство.
Донька та її чоловік працювали разом в одній компанії, поверталися додому лише увечері. Я щиро сподівалася, що зможу залишитися з ними назавжди, але, як зясувалося, мої надії були марними. Одного дня чоловік доньки сказав, що вони більше не потребують моєї допомоги і ввічливо попросив мене виїхати з їхньої квартири. За місяць я вже повернулася в Україну, додому. Як виявилося, і тут мене не чекали з розкритими обіймами.
Поки я жила у доньки, мій син розлучився зі своєю першою дружиною, залишив її квартиру й перебрався у мою однокімнатну. Не минуло й багато часу, як він привів туди свою другу дружину Валерію, яка вже була при надії. Він навіть не подумав запитати мене про згоду.
Що ж мені робити тепер? Виганяти сина з його вагітною дружиною рука не піднімається. Але як жити трьом, а скоро й чотирьом, в однокімнатній квартирі? До речі, ні у мене, ні у сина грошей на оренду іншого житла немає. Я зателефонувала доньці Оксані, все докладно розповіла, сподівалась, що вона зрозуміє і зателефонує назад. Але цього так і не сталося. Шкода… В них, видно, зовсім інший погляд на життя.
А поведінка мого сина цілком зрозуміла він і не сподівався, що я повернуся. Тепер я сплю на розкладачці в кухні. Вдень переважно проводжу час поза домом: роблю покупки, навідуюся до колишньої роботи, бачуся з подругами. З сином намагаюся спілкуватися спокійно, без скандалів, а от Валерія мене ігнорує. Відчуваю, як її дратує моя присутність.
Я ніколи не думала, що у шістдесят років стану такою непотрібною, а в моїй оселі хазяйнуватиме стороння людина. Мій син думає лише про свою дружину й майбутню дитину, а житлова проблема його, здається, геть не хвилює.
Зараз шукаю роботу на півставки. Батьки Валерії живуть в селі на Полтавщині. Може, запропонувати їй пожити у них? Але чи зможе мій син там знайти роботу і прогодувати сімю? Сумніваюся. Не знаю, як правильно вчинитиКоли опускається вечір, я часто сиджу біля вікна й спостерігаю, як у сусідніх квартирах запалюють світло. Десь сваряться, десь сміються над дитячими пустощами, а в моїй маленькій оселі тиша й напруження висять у повітрі. Я довго міркувала чи залишитися пакуватися у валізи ще раз, чи спробувати знайти своє місце у нових обставинах.
Одна з моїх подруг, Галина, несподівано запропонувала варіант: її родичка шукає когось, хто б жив з нею у хаті в передмісті та допомагав по господарству за невелику оплату й окрему кімнату. Поїхала я туди познайомитися жінка виявилася доброю, життєрадісною, ми швидко знайшли спільну мову. І у тієї хати теж було своє життя, сповнене турбот і радощів.
Я вперше за довгі місяці з полегшенням вдихнула: мене тут не виганяють, зі мною рахуються як з рівнею. Синові залишаються квартира і простір для молодої родини. А я несподівано для себе почала писати щоденник записую свої мрії, малюю майбутнє, у якому є місце не лише для дітей, а й для себе.
Вечорами я телефоную онукові в Німеччину й розповідаю казки, а коли закінчую розмову, дивлюся у вікно й знаю: де б я не була, моє серце повне любові. Врешті-решт, ми всі шукаємо лише простого щастя бути комусь потрібними і знайти свій дім, навіть якщо доводиться його створювати наново.
