1 березня
Сьогодні я несподівано побачила свою сестру біля прилавка у великому торговому центрі Києва. Вона йшла, тримаючи за руку поважного чоловіка, обидва у витончених речах та з обручками на пальцях Я відчула гіркий клубок у грудях.
Моя сестра моя рідна близнючка, Марічка. Від самого дитинства ми були нерозлучними. Ми разом читали казки бабусі, поділяли один на двох шматок пирога, разом ховалися від суворої мами, разом раділи навіть найменшим дрібницям. Навіть як подорослішали, одягали схожі вишиванки, бо нам подобалося дивитися одна на одну, відчуваючи спільний ритм на серцях.
Наша родина була звичайною, скромною: тато працював на залізничній станції, мама була вчителькою молодших класів, гроші водилися нечасто. Коли я вступила до університету у Львові, Марічка теж мріяла рушити за мною. Але наше фінансове становище дозволяло оплачувати навчання лише одній з нас. Батьки вирішили допомогти нам обом, однак кожна копійка рахувалася ми жили скромно, інколи Марічці доводилося й заздрити. Я це памятаю й досі, соромно навіть згадувати, як Марічка соромилася брати гроші чи просити щось для себе, її це просто нищило зсередини…
Одного вечора, коли ми усією родиною вечеряли борщ із пампушками, бабуся трохи перебрала настоянки й випадково проговорилася. Виявилося, після нашого народження батьки серйозно думали залишити лише одну доньку і віддати Марічку. Вони боялися, що самі не впораються з двома дітьми Те, що я чула, підкосило мою сестру. Вона самою побіліла; як її не вмовляли, не заспокоювали, все марно. З того вечора в її голові оселилася думка, що її люблять менше, що їй завжди доведеться боротися замість просто жити.
Якось Марічка під впливом образи й злості забрала свої документи з університету й перестала спілкуватися зі мною. Вона уникала зустрічей, відкидала дзвінки. Навіть звинувачувала мене у всьому, мовби, якби не я, вона була б найважливішою у нашій родині. З того часу наші шляхи розійшлися, серце боліло, але треба було жити далі.
Я вийшла заміж, народила сина Назара. Про Марічку нічого не знала. Одного разу ми побачилися на родинній вечері вона була холодна, суха, зверхня. Марічка кидала гіркі слова, дорікала мені за зовнішність: мовляв, з такими кучерями, без макіяжу і в простій сукні я “псу яку репутацію”. Сама вона виглядала глянцево дорогий макіяж, складні зачіски, лінзи, стильний одяг аналогічний тому, що показують у столичних журналах.
Мені було боляче. Я теж мала сімю, чоловіка Івана, роботу. Але мати лише попросила мене “Доню, не жалійся, відпусти, не тримай лиха на сестру. Нехай знаходить своє щастя сама. Не наближайся до Марічки, не руйнуй її світу”
Тепер ще й до батьків мушу приходити лише після дзвінка чи запрошення. Ми з Марічкою з різних берегів і слово, сказане під впливом образи, розірвало нашу родину. Одне сказане речення назавжди змінило хід життя нашої сім’ї.
