Заборонене кохання часто приносить більше головного болю, ніж троянд, особливо коли ти сам умудрився у ньому загубитися. Так сталося і зі мною, на другому курсі університету, коли запав на дівчину неймовірну звали її Соломія. Гарна, розумна і така чуйна, що навіть мій кіт Мурко до неї прилип би. Та для моєї мами все це було не досить по-селянськи. Її родина прості люди з Тернопільщини, і сама мама, київська пані, вирішила, що Соломія мені не пара. Ну, не доросла ще до нашого «статусу».
Я, звісно, не послухався упертий, як справжній українець. Але одного дня, ніби грім серед ясного неба, отримав листа від Соломії. В листі сльози, роздуми й купа болю: казала, що не витримує тиску моєї мами, вирішила йти й шукати своє щастя без мене. Тут почалась боротьба характерів таку сварку з мамою не кожна бабця витримає. Я зібрав речі й пішов «у самостійне плавання», шукаючи волю і відстань від маминої дипломатії. Але серце моє все до Соломії тягнуло. Не міг зрозуміти, як так узяла й пішла.
Аж от, якось несла я сміття (романтика по-українськи, що поробиш), дивлюся: стоїть Соломія на порозі, очі червоні, сльози котяться. Ну я, як справжній господар, запросив її всередину: грітися, заспокоїтися, чайку попити. І от тут, серед запаху бабусиних пиріжків, почулася велика правда: мама моя сама написала той лист, видавши себе за Соломію! Написала, що та мене кинула, а я вже іншою милуюсь і от-от зїжджаю з новою дівчиною на Печерськ.
Тільки-но зясували, хто де й що написав наша любов розцвіла наново, мов підсніжник після зими. Вирішили: не дамо якимось статусам і маминим інтригам стати між нами. Разом шукали щастя й підтримку у обіймах одне одного, і вірили: наша любов сильніша за будь-які людські плітки. Тож з того дня й крокуємо життям у парі, і навіть на чиїсь думки грошей не дамо, хай би нам хоч мільйон гривень пропонували за спокій!
