Знаєш, моя донька вийшла заміж за німця. Я два роки жила з ними в Німеччині допомагала з онуком, вела господарство, поки вони обоє працювали в одній компанії й поверталися додому тільки ввечері. То я думала, що так і залишусь у них назавжди, що стану невідємною частиною їхнього життя. Але, як бачиш, не так сталося, як гадалося.
Одного дня зять мені напряму сказав: мовляв, тепер вони справляться самі, і попросив мене зібрати речі й поїхати додому. Не пройшло й місяця, як я вже була назад у Києві. Та й тут зустріла мене несподіванка Виявилось, що і в рідній хаті мені вже не раді. За той час, поки я була у доньки, мій син розлучився зі своєю першою дружиною, залишив ії квартиру й переїхав до мене. А згодом ще й привів у наше однокімнатне свою нову вагітну дружину, навіть не порадившись зі мною.
Я що, повинна виставити сина разом із невісткою, яка носить під серцем мою майбутню внучку чи внука? Жах. Але ж як нам трьом, а невдовзі й чотирьом тіснитися на такій маленькій площі? Я пенсіонерка, син отримує не так вже й багато, щоб винаймати хоча б кімнату. Грошей зайвих немає.
Подзвонила доньці, все розповіла, просила поради, сподівалась на підтримку. Думала, може надумають запросити мене ще раз до себе, бодай на трохи, поки ситуація не вирівняється Але ні, навіть не передзвонили. Мабуть, у них вже свої плани й погляди. Шкода, звісно, але нічого не зробиш, у них своє життя.
Зі своїм сином ми не сваримося, живемо тихо, хоч і трохи чужі в своїй же хаті. А от невістка мене майже не помічає, вочевидь, моя присутність її не влаштовує, але й розмовляти відкрито не хоче. Тепер я ночую на старому розкладному дивані на кухні. Вдень стараюся бути поза домом: ходжу на закупи, відвідую колишніх колег, трохи спілкуюсь із подругами. Серце трохи заспокоюється після розмов.
Не думала, що в шістдесят стану непотрібною у власній же хаті. Всі клопоти на мені, рішення приймає вже інша жінка А мій син думає тільки про свою вагітну дружину, житловими проблемами навіть не переймається, чи, може, просто не може нічого змінити.
Шукаю якусь підробітку може на півставки десь в магазині або бухгалтерією зайнятись, бачу, без того не справитись. У батьків невістки хата у селі. Може, порадити їм переїхати до них на якийсь час? Та де там, чи знайде мій син у селі роботу? Сумніваюсь Ось і розриваюсь що ж робити далі, як бутиАле знаєш, якось я все ж знайшла в собі сили і наважилась поговорити з невісткою відверто. Ми сіли за чай, і я вперше слухала її справжню, не за звичкою оглянувши, чи всім усе зробила. Вона тихо сказала: «Мені страшно. Я хвилююсь, що не впораюсь із дитиною, що твій син за мною не встигатиме. А Ви тут і це трохи лякає, бо я відчуваю себе зайвою». І тоді я побачила в її очах себе молодою такою ж самотньою і розгубленою, коли вперше прийшла у чужу сімю, коли хотілось домашнього тепла і прийняття.
Того вечора ми довго мовчали. А потім якось стало легше обом. Я не дала порад, вона не попросила вибачень. Просто мовчки прибрали посуд і лягли спати кожна зі своїми думками, але трохи ближче одна до одної. Наступного ранку, вийшовши на кухню, я раптом відчула не розчарування, а тиху впевненість: усе ще можна змінити, якщо перестати боятись сказати правду й слухати серцем. Я більше не чекаю дзвінка з Німеччини, не хочу повертати минуле я залишаюсь тут, з цими людьми, і буду вчитися наново бути потрібною. Може, не так, як раніше.
Моє місце там, де я сама даю собі право на любов і присутність, навіть у тісній кухні на старому дивані, навіть серед невиголених усмішок і невимовлених образ. Тепер я просто живу день за днем, вірю, що прийде мить і в нашій маленькій хаті зявиться нове життя, для якого у наших серцях обовязково знайдеться світла кімната без замків і зайвих питань.
