Провели до мене якось дівчинку, з якою, за словами мами, ніхто не товаришує. Ніде…
Дві школи вже змінили, десяток гуртків та секцій, навіть місце проживання змінювали… Мама невпинно втішає дочку тим, що не товаришують з нею погані діти, які не можуть оцінити її по достоїнству… і ось, в наступний раз (який за рахунком???) напевно з’являться хороші, які будуть з нею дружити та цінувати…
Дівчинка так щиро вірить мамі і її зручній версії, що ображена на весь світ — чому так довго не з’являються хороші?
Сидить навпроти мене, губи піддуваються, очі на межі сліз…
Я підіймаюся ближче, беру її за руки і тихо запитую:
— А як ти зрозуміла, що з тобою ніхто не дружить? Тебе відштовхують? Не відповідають на твої вітання? Не приймають допомогу? Не реагують на прохання…
Дівчинка виглядає здивовано і відповідає:
— Ні… я сиджу, і до мене ніхто не підходить…
— А ти знаєш, що будеш сидіти так дуже довго? — усміхаюся я, — іншими словами, мушу тебе засмутити, але друзі самі не з’являться…
— Чому? — сльози почали текти.
— Бо ти хочеш дружити, але не знаєш головного правила дружби…
— Знаю!!! — кричить дівчинка.
— Освіти мене! — прошу я.
— Коли дружать, то всі ЗІ МНОЮ діляться, скрізь МЕНЕ запрошують, все МЕНІ розповідають, і люблять МЕНЕ…
— А що робиш ти?
— А я ходжу з ними…
— Гідна нагорода. За таку повинна черга вишукуватися…
А якщо без жартів, то скажи мені, ВМІЄШ ТИ ЩИРО ЦІКАВИТИСЯ ЖИТТЯМ ІНШИХ ЛЮДЕЙ…
Ну, нехай навіть не однокласників…
Розкажи мені, що любить твоя мама…
Коли вона сумує…
Запитуєш ти її, як вона почувається…
Чим їй можна допомогти, коли вона втомлена…
Або батько?
Або брат?
Або хто завгодно з тих, кого ти знаєш…
— А я не повинна!!! Мені лише 10!!! — вибухає вона.
— Тобі ВЖЕ 10, — спокійно відповідаю я… і ми починаємо вчитись дружбі…
Дівчинка, звісно ж, не винна…
І таких, як вона, кожний другий зараз…
Це все наш батьківський дитинний центризм, коли ми і думки не допускаємо про те, що дитину з пелюшок можна вчити не лише брати, але й віддавати…
Ми тепер навіть не батьки у них, а якісь аніматори, які відчувають миттєве почуття провини, ледве помітивши, що дитя нудьгує…
Кидаємося розважати або підсовуємо рятівний телефон…
А вони потім не вміють себе зайняти і щохвилини вимагають нових розваг, наполегливо звинувачуючи нас у тому, що їм нудно…
І мало кому з батьків спадає на думку відповісти, що і нам нудно слухати про нудьгу…
А сказати треба, щоб запустити інші процеси в мисленні, які ведуть на здорову територію відносин як із самим собою, так і з навколишнім світом…
Кожен дитячий садок або початкова школа, за моїми спостереженнями — це з’їзд маленьких царів, яких не навчили відчувати інтерес до кого-небудь, крім себе самих…
Всюдисущий егоцентризм, і я не перебільшую…
Ми дмухаємо їм в усі місця одразу, а вони потім бачать у нас виключно виконавців своїх бажань…
І один в одному — теж… від того й не вміють дружити… хваляться гаджетами, та розходяться по кутах…
Ми виховуємо їх так, ніби готуємо до трону, а не до реального життя в світі людей…
І цей процес варто зупинити.
Час навчити їх єдиній умові всіх якісних відносин — від дружби до любові — ВЗАЄМНІСТЬ.
Давно час, друзі.
