Хотів колись прийти до тебе і сказати, що кохаю…
Олена Миколаївна поклала останню перевірену зошиту на стіл. Тепер треба виставити оцінки за чверть. За вікном давно спустилася ніч, у світлі ліхтарів повільно падали сніжинки.
Вона почула, як за дверима грюкнуло відерце, а на підлогу з шумом впала мокра ганчірка. Це прибиральниця Ганна Іванівна, яку всі називали тіткою Ганною, піднялася на другий поверх школи мити коридор. Побачивши світло під дверима вчительської, вона невдоволено буркнула:
— Сидять тут до пізньої ночі, топчуть підлогу… Ну хоч би додому пішли!
Швабра суворо шуршала по лінолеуму, ніби підтверджувала її слова.
«А мене ніхто не чекає. Що ж, тітко Ганно, ще півгодини потерпиш», — зітхнула про себе Олена Миколаївна і відкрила класний журнал.
За сорок хвилин вона втомлено його закрила, поставила на полицю шафи серед інших і прислухалася. Навіть не помітила, коли за дверима стихло. Олена вдягла пальто перед дзеркалом, взяла сумочку, окинула поглядом вчительську й вимкнула світло. Підлога ще не висохла і блищала у млявому світлі чергової лампочки в кінці коридору.
Олена спустилася на перший поверх. На посту охоронця теж нікого не було. Вона зайшла у його комірку, повісила ключ у шафу зі скляними дверцями.
— Я пішла, вчительську замкнула, ключ повісила! — голосно сказала вона, порушивши тишу школи.
Ніхто не відповів. Але вона знала: школа ніколи не буває порожньою. На ніч тут завжди хтось залишається.
— До побачення! — голосно попрощалася вона і вийшла на вулицю.
Відійшовши кілька кроків, Олена озирнулася і побачила охоронця, який замикав двері зсередини.
Сковзкий лід у дворі школи вже припав тонким шаром снігу. Олена обережно перейшла подвір’я і вийшла за ворота.
Вулиця була порожня, машини їхали рідко. Олена прискорила крок.
Лена з дитинства грала у вчительку, мріяла стати педагогом. А ким ще, якщо мама теж викладала українську мову і літературу? Після школи легко вступила до педагогічного інституту.
Хлопців на факультеті було мало, і ті звертали увагу лише на красунь, до яких Лена себе не відносила. Тому до закінчення навчання вона так і не знайшла ані чоловіка, ані навіть хлопця.
Але не сумувала — ще встигне. Виглядала Лена молодше своїх років. Її часто приймали за старшокласницю. А ось мама хвилювалася. Вважала, що педагогічна професія залишає відбиток на характері, і що далі, то важче буде знайти гідного супутника життя. Батьки купили Лені квартиру, дали їй свободу.
Але що рібти з цією свободою, якщо у школі весь колектив — жіночий? Крім фізрука, який готовий кохати всіх жінок, вчителя з основ безпеки життя — колишнього військового, у якого вже троє онуків, і двох літніх охоронців.
— Не дай тобі, Боже, моєї долі — пізнє заміжжя і народження дитини лише до сорока років, — говорила мати.
Але чи допоможуть розмови знайти чоловіка?
У багатьох вікнах мерехтіли новорічні гірлянди. Лена не збиралася ставити ялинку вдома. Навіщо? Святкувати все одно піде до батьків, як завжди.
Вона повернула в тихий провулок і раптом почула за спиною кроки. Серце стиснулося. Вона озирнулася.
На невеликій відстані йшов чоловік. Обличчя не розгледіти — капюшон відкидав тінь. Лена міцніше стиснула ручку сумки і пришвидшилася.
Дійшовши до будинку, вона різко завернула за кут і притулилася до стіни, затаївши подих. Минуло кілька секунд, а чоловік не проходив повз. Лена визирнула — і зіткнулася з ним віч-на-віч.
— Вам чого? Чого ви за мною йдете? — голос її тремтів. — Викличу поліцію!
Чоловік раптом скинув капюшон.
— Олена Миколаївна, це ж я, Данило Коваленко, — усміхнувся він.
— Данило? — Лена справді не впізнала у цьому високому чоловікові колишнього учня зі свого першого випуску. — Ти мене пограбувати збирався? — спитала вона, дивлячись на нього з жахом.
— Та де ж там. Я вже кілька днів супроводжую вас увечері додому. Темніє рано, у дворах немає ліхтарів, і час неспокійний. Сьогодні ви затрималися у школі особливо довго.
— Часто мене супроводжуєш? — перепитала Лена. — Не помічала.
— Ялинка у школі вже стояла? — з тою ж усмішкою спитав Данило.
— Так, учора. — Лена теж невимушено посміхнулася.
— Як же я любив запах живої ялини посеред коридору. І як важко було вчитися перед самими святами, — задумливо сказав він. — Ходімо, проведу вас.
— Не треба, Даниле, — почала заперечувати Лена, вже заспокоївшись. — Недалеко ж.
— Та не бійтеся. Я вас так давно не бачив. Так близько, — додав він серйозно.
Вони йшли порожньою вулицею. Лена розпитувала про життя колишнього учня. Данило розповів, що займається комп’ютерами — ремонтує, продає. ПлануєІ коли Лена зазирнула йому в очі, зрозуміла — ось той, кого вона чекала все своє життя.
