Якось до мене привели дівчинку, з якою, за словами мами, ніхто не дружить.
Змінювали дві школи, десятки гуртків і секцій, навіть місце проживання…
Мама її постійно утішає, каже, що ті, хто не може оцінити її як слід, просто погані діти… і наступного разу (який це вже за рахунком?) обов’язково знайдуться хороші, які з нею подружаться і оцінять…
Дівчинка так вірить мамі, що ображена на весь світ — чому ж так довго не з’являються ці добрі діти?
Сидить навпроти мене, губи надуті, в очах сльози на старті…
Підсаджуюсь ближче, беру її за руки і тихо запитую:
— Як ти зрозуміла, що з тобою ніхто не дружить? Відштовхують тебе? мовчать, коли вітаєшся? не приймають твою допомогу? не відгукуються на прохання…
Дівчинка здивовано дивиться, відповідає:
— Ні… я просто сиджу, і ніхто не підходить…
— А ти знаєш, що якщо сидітимеш так, то чекати доведеться дуже довго? — усміхаюся я, — мушу тебе засмутити, але так друзі не з’являться…
— Чому? — тут пішли сльози.
— Бо ти хочеш дружити, але не знаєш головного правила дружби…
— Знаю!!! — крикнула дівчинка.
— Розкажи! — прошу я.
— Дружба — це коли ВСІ зі мною діляться, всюди МЕНЕ запрошують, все МЕНЕ розповідають і люблять МЕНЕ…
— А ти що робиш?
— Я ходжу разом з ними…
— Гідна нагорода. За таке повинна вибудовуватися черга…
А якщо серйозно, чи вмієш ти по-справжньому цікавитися життям інших людей…
Навіть якщо це не твої однолітки…
Розкажи про те, що любить твоя мама…
Коли вона засмучена…
Чи питаєш ти її, як вона себе почуває…
Як їй допомогти, коли вона втомилася…
Або тато?
Або брат?
Або будь-хто з тих, кого ти знаєш…
— Я ж не повинна!!! Мені всього 10!!! — обурюється вона.
— Тобі ВЖЕ 10, — спокійно відповідаю я… і ми починаємо вчитися дружбі…
Дівчинка, звісно ж, не винна…
І таких, як вона, зараз майже кожен другий…
Це наш батьківський дитячий центризм, коли ми не допускаємо думки, що дитину з пелюшок можна вчити не тільки брати, але й віддавати…
Ми вже не батьки для них, а аніматори якісь: щойно помітимо, що дитина занудьгувала, почуваємо себе винними…
Кидаємося розважати, або подаємо рятівний телефон…
А вони потім не вміють себе зайняти та постійно вимагають нових розваг, усім своїм виглядом звинувачуючи нас у тому, що їм нудно…
І рідко кому з батьків спадає на думку відповісти, що й нам нудно слухати про скуку…
А таки треба сказати, щоб запустити інші процеси в мисленні, які ведуть до здорових стосунків і з собою, і з навколишнім світом…
Кожен дитячий садок або початкова школа, на мою думку, — це зібрання маленьких царів, які не мають інтересу ні до кого, крім себе самих…
Поширений егоцентризм, і я не перебільшую…
Ми дуємо їм у всі місця одночасно, а вони потім бачать у нас лише виконавців своїх бажань…
І один в одному — так само… тому не вміють дружити… хваляться гаджетами, і розходяться по кутах…
Ми виховуємо їх так, начебто готуємо до престолу, а не до реального життя у світі людей…
І цей процес треба зупинити.
Пора вчити їх єдиній умові всіх якісних стосунків — від дружби до любові — ВЗАЄМНОСТІ.
Давно час, люди.
