Сьогодні в мій двері постукало щастя
Олена залишилася сама. Зовсім сама. Рік тому пішла з життя мама — її єдина опора, душа, сім’я. А нещодавно втратила й Рудька — старенького рудого кота, вірного друга впродовж п’ятнадцяти років. Останню живу душу, що гріла її будні. Після цього життя наче зупинилося: дім — робота — магазин — знову дім. День за днем. У повній самотності.
Того вечора вона поверталася з роботи пізніше, ніж зазвичай — затримали на позаплановій нараді. На душі було важко, думки блукали. Вона йшла тротуаром, обнявши пальто, і думала: «Навіщо все це? Що мені чекати попереду, якщо моє серце споконвічно пусте?» Олена зайшла у під’їзд, підійшла до дверей — і рапро зупинилася, затамувавши подих.
На ки́лиму під дверима сидів маленький сірий кошеняк. Малий був охайним, смугатеньким, і дивився на неї здивованими очима. Побачивши господиню квартири, він підвівся, трішки похитуючись, і тихесенько запищав. Олена тремтячими руками підняла його з підлоги, притиснула до грудей.
— Звідки ти, малесенький? Хто тебе залишив тут? — прошепотіла вона, ледве стримуючи сльози.
У домі залишився пакетик кошачого корму — щод з тих пір, як пішов Рудько. І миска, і плед, і навіть улюблена ігрушка-бантик. Кошеня їв із задоволенням, потім згорнувся клубочком у кріслі й замуркотів. Олена дивилася на нього, наче боялася відлякати диво.
Але раптом під пальцями вона намацала тоненький нашийник із дзвіночком. Він не дзвенів — мабуть, зламався. Напису не було. Отже, хтось шукає малечу. Вона зітхнула. Серце ніяло від болю: тільки впустила радість, як знову треба відпускати.
Вона написала оголошення, розклеїла їх у районі. А коли вийшла з під’їзду, ледь не зіткнулася з чоловіком — той вішав свою замітку: «Загубився кошеня». Він нещодавно переїхав у сусідній під’їзд. Його звали Богдан. Помилився — залишив відкритою кватирку, кошеня вистрибнуло.
— Ходіть, він у мене, — промовила Олена.
Кошеня радісно запстрибало на руках у Богдана, впізнавши свого господаря.
— Не знаю, як вас дякувати, — зворушено сказав чоловік. — Якщо забажаєте — заходьте до нас. Барсик буде радий.
Через два дні вони зустрілися знову. Олена зайшла в гості. За чаєм вони говорили про життя, ділилися історіями. Богдан зізнався: недавно розлучився, дітей не було, тепер ось кіт — його все. Олена розповіла про маму, про Рудька. Говорили довго, спокійно, з довірою, наче знали одне одного завжди.
Барсик розслаблено ліг у неї на колінах. Богдан дивився на неї з теплом. А вона — уперше за довгий час — відчувала себе не самотньою, а потрібною.
Так почалося їхнє спілкування. Вони швидко переросло у щось більше. Прогулянки, кіно, розмови… Життя знову набуло сенсу. І хто б міг подумати — усе почалося з маленького пухнастого комочка на килимі біля дверей.
Найголовніше — вірити, що щастя може прийти. І воно приходить. Інколи тихо, непомітно. Інколи — муркочучи й притуляючись до серця.
