Одружився я пів року тому, але є одна річ, яка мені досі не дає спокою.
Весілля у нас було просто казкове на природі, музика гучна, ліхтарики, усі танцюють щасливі. Десь посеред усього цього галасу я вирішив трохи перепочити і вийшов на повітря. Здалеку помітив свою найкращу подругу Оксану та свою дружину Лесю вони стояли осторонь, десь неподалік від туалетів. І, знаєш, вони явно не «дружньо балачку» вели. В них ніби сварка була.
Леся розмахувала руками, виглядала дуже напружено. А в Оксани підборіддя стислося, зуби стиснуті, погляд жорсткий. Через музику слів не розчути, але відчувалося, що емоцій там море.
Я підійшов ближче, стараючись не привертати до себе увагу. Як тільки наблизився достатньо, вже чітко почув, як Оксана каже Лесі:
Більше цю тему не обговорюємо.
Голос у неї був сухий, навіть різкий.
У цей момент вони нарешті мене помітили. Я запитав, що сталося, про що це вони так вперто сперечаються.
Вони явно спантеличилися. Перша отямилася Леся каже, що нічого не було, просто дурниці. А Оксана підхопила, буцімто через якусь гру посварилися, типу щось там піджартували а Леся не оцінула, от і все. Так то все і пояснили, швидко, трохи плутано, жодних деталей.
Одразу ж змінили тему, ніби й нічого не трапилось, і повернулися до гостей.
Я намагався тримати тостовий настрій. Танцював, обіймав усіх, підіймав келиха за любов, але кожного разу, коли надибав Лесю й Оксану разом, вони або не розмовляли, або взагалі одна одну обходили стороною. Більше при мені вони і слова не промовили.
Тоді я нічого не сказав.
Після весілля все як заведено почали з Лесею жити разом, з Оксаною і її хлопцем також часто бачимося: то в когось день народження, то шашлики на природі. Жодних дивних СМС, жодних дзвінків нічого такого, на що можна було б звернути увагу.
Лише той один момент.
Але він не дає мені спокою. Ті слова. Та інтонація. Як швидко вони замовкли і спробували зробити вигляд, ніби нічого не сталося. Як обидві розгубилися, коли я підійшов.
В мене немає доказів. Нічого. Жодної переписки, жодної сцени, жодного зізнання. Просто сварка на власному весіллі і відчуття, ніби я став свідком чогось, про що не мав знати.
Вже минуло пів року, але я не можу цього відпустити. Я нікого не звинувачую.
І от сам себе питаю:
Що взагалі робити з таким відчуттям, коли на руках ні грама фактів лише відчуття, що в той вечір сталось щось важливе?
