Мені вже тридцять чотири, уявляєш? Два роки тому я одружився з Ганною їй було сорок один, вона вже була після розлучення, і мала восьмирічну доньку, Лесю. Памятаю, як тато мене тоді відвів на кухню й прямо сказав:
Сергію, зупинись і ще раз подумай. Жінка з дитиною це не новий початок, а історія, в яку ти заходиш десь посередині. І зовсім не обовязково, що тебе там чекають сердечно.
Я, звісно, з махом:
Тату, досить, ми ж любимо одне одного. Леся нормальна дівчинка, знайду з нею спільну мову. Все буде якось по-людськи.
Батько тільки головою хитає:
Головне, щоб потім не прийшов скаржитися.
Я на ті попередження махнув рукою. Здавалось, у нас з Ганною справжня сімя народжується, Леся до мене звикне, а далі вже буде не ідеально, але щиро, як буває у житті.
Я помилився.
**Перший місяць ще вірили у красиву картинку**
Весілля ми гуляли у червні невелика компанія рідних, жодних застіль на сто людей. Переїхав до Ганни звичайна двокімнатна квартира на Борщагівці, ні багатства, але затишок був. Леся жила з нами. Її рідний батько, Ігор, справно передавав аліменти у розмірі 6 тисяч гривень і забирав Лесю раз на місяць у парк чи на дачу.
Я одразу намагався приділити дівчинці увагу. Пропонував гратися у Монополію, допомагав з домашніми завданнями, водив у кіно. Але Леся погоджувалась не завжди, розмовляла коротко, дивилася крізь мене з підозрою, тримала дистанцію.
Ганна заспокоювала:
Дай їй час, Сергію. Вона ще звикає.
Я чекав, але час минав, а адаптації як не було, так і не було навпаки, все більше відчував напругу.
Я готую вечерю Леся ніс верне, Не хочу цю кашу. Включаю телевізор Мені шумно!. Обійму Ганну на кухні з порога: Мамо, ходімо зі мною!.
І кожного разу Ганна на боці доньки:
Сергію, не переймайся, вона ж дитина.
Не тримав образ просто дедалі чіткіше відчував себе чужим. Не господарем цього дому. Максимум квартирантом.
**Той момент, коли усвідомив: утримую чужу дитину, але залишаюсь винним**
Минуло три місяці, і з’явилась тема грошей. Ганна працювала адміністраторкою в стоматології заробляла 15 тисяч. Я інженер на Богдані, мав 50 тисяч. Плюс ті аліменти від Ігоря.
Але витрати росли. То Лесі нову форму до школи треба, то заняття з танців, потім курси англійської, ще телефон бо всі в класі вже мають смартфони
Ганна починала обережно, між справами:
Сергійку, ти ж розумієш для Лесі це необхідно. Не проти допомогти?
Я допомагав. Щомісяця половина моєї зарплати йшла на Лесині потреби. Те, що залишалося продукти, комуналка, щось у побуті. Врешті, з мого заробітку залишався нуль.
Я зважився поговорити:
Ганно, може спробуємо ділити витрати? Бо однаково все на мені.
Ганна образилась:
Сергію, я ж не можу більше мала зарплата! Вісьмох років одній довелось Лесю тягнути. Ти ж знав, на що йдеш, коли одружувався.
Знав. Але не думав, що на моїх плечах буде все.
А у кого має бути? У Ігоря? Він аліменти скинув і все. Ти ж тепер її вітчим, отже зобовязаний!
Зобовязаний, це слово страшенно ріже. Я зрозумів, що тут потрібен не я як людина чи партнер, а мій гаманець.
**Як колишній нагадав, хто тут головний**
Прошло пів року, й тут намалювався Ігор колишній чоловік. Йому сорок пять, свій бізнес з автозапчастин, гарна машина, дорогий годинник. Привозить Лесі велосипед, купу подарунків. Леся пищить від радості, чіпляється на шию, цілує. Ганна мяко посміхається, дивиться добрішими очима.
Я стою в куті і почуваюся стороннім просто охоронцем їхнього сімейного простору.
Ігор підійшов, друже, поплескав по плечу:
Ну що, Сергію, тримай марку. Добре, що взяв відповідальність. Справляєшся, бачу.
Я без слів кивнув зрозумів, що сказати нічого.
Бережи їх, додав. У мене справ по горло. Але ти, дивись, молодець.
Він поїхав, Ганна аж світилася від настрою, а я кухонний стілець трохи не продавив думав: А навіщо я взагалі тут?!.
Потім питаю в Ганни:
А чому Ігор останні два місяці аліменти не перекидає?
Вона махнула рукою:
В нього з бізнесом напружно. Віддасть, як зможе.
Але на велосипед і на ляльки гроші знайшлись?
Глянула на мене строго, як на школяра:
Це його донька, йому можна.
А на аліменти він забув?
Почалась сварка. Леся почувши гвалт, заплакала, а винний залишився я бо, бач, травмував дитину.
**Точка неповернення коли мене офіційно зробили зобовязаним**
Навесні трапився фінал. Ми святкували день народження матері Ганни у Боярці. Теща, вже трохи під чаркою, підсіла й шепоче:
Сергійчику, чоловік має нести відповідальність. Донька і внучка потребують підтримки. Ти взяв цю місію витримаєш до кінця.
Я вже не стерпів і за столом, при всіх:
Я нічого нікому не винен! У Лесі є батько він і повинен відповідати! Я тут ні до чого!
Тиша. Ганна аж побіліла. Леся знову в сльози. Теща пожмакалася:
Марно тебе приймали в сімю, сину.
Ганна бере Лесю:
Ми їдемо до мами. Треба подумати.
Через тиждень повістка з суду. Ганна подає на розлучення, вимагає поділити авто та аліменти на Лесю до 18 років, мовляв, як із фактичного вітчима.
Юрист пояснює:
Сергію, якщо доведуть, що утримував дівчинку, можуть присудити аліменти.
В той вечір сидів у авто, подзвонив батькові:
Тату, ти мав рацію, прости.
Сину, я ж не для я казав. Просто зроби висновки і помалу рухайся далі.
**Що зрозумів і про що шкодую**
Зараз ідуть суди. Продаю автівку, щоб закрити всі питання Ганна отримає свою частку, можливо і аліменти призначать.
Чи жалію? Так. Але не за сам шлюб. Я шкодую, що не почув батька. Не варто було пхатися рятувати чужу історію і губити свою.
Не кожна розлучена жінка це біда. Але якщо ти для неї лиш гаманець, а її дитина бачить у тобі ворога від початку, бігай звідти. Не сподівайся, що зміниться щось із часом.
Я сподівався й віддав за цю віру два роки і половину всього нажитого.
То як ти вважаєш, правий я був, коли пішов після того зобовязаний чи мав це зразу зрозуміти? Чи винна Ганна, що просто шукала підтримку, чи мала право чекати? І головне якщо чоловік одружується з розлученою мамою, чи мусить він утримувати чужу дитину як рідну? Це ж не обовязок, правда?
