Я з дружиною роками відкладали кожну гривню, аби колись оселитися у затишному будиночку в селі. І от, нарешті, наша мрія здійснилася купили ми хатину за містом. Минув вже рік, як їздимо туди на вихідні чи навіть на все літо.
Звісно, батьки трішечки допомогли без них той кредит би ще десять років тягнули. Щастя було невимовним, тож ремонт, як водиться, почали з зарядом енергії, мов на весіллі танцювали. Теплицю побудували біля городу так, щоб взимку свої огірки їсти. А ще, щоб діти даремно час не гаяли, заклали в саду пісочницю і гойдалися аж до заходу сонця.
І ось, від самого початку, друзів не бракувало: мій, Михайла та Оксани, знайомі, всі як один, завітати хочуть. Річка за двісті метрів справжній магніт. Пообідали і на шашлик. А ввечері деякі гості залишались ночувати, бо з маршрутками у нашому селі не факт, що їдеш, якщо не втечеш до опівночі. Загалом, кожен нас вітали: “Ну, тепер ви справжні господарі!”
Але рік минув, і навіть буйні гості збагнули: все добре в міру. Тепер приїжджають на великі свята, коли запрошуємо самі. Проте є одна видатна персона і це Люба, яка, тільки-но почує про нашу дачу, одразу пакує валізу й приїжджає. Їй все одно, хочемо ми її бачити чи ні головне, щоб їй подобалось.
Хоч би ми з Михайлом самі були то ще нічого. Але ж тут і мої, і його батьки, і дітлахи малі. Я ніжно натякала Любі, що час би вже й додому. А вона: ні, навіщо? Два місяці поспіль жила у нас, нібито це її дитинство повернулося. Будь-які натяки, що приїдуть Михайлові батьки й буде тісно вона погодилася спати на холодній підлозі, аби тільки матрац дали.
Схема завжди одна: приїжджає Люба у п’ятницю ввечері, а у суботу-неділю лежить на дивані перед телевізором, поки ми з чоловіком по городу сапаємо бурян, поливаємо. Запроси допомогти? “Я приїхала до вас відпочити!” відповідає і знову до телевізора.
Михайло, мої батьки ні словечка не скажуть, їм чомусь все байдуже, але я вже почала нервувати щодо цієї дивної дружби.
Зрештою, прийшла зима. Сидимо ми з Любою на кухні, каву пємо, вона каже: “Ох, шкода, що холодно… Коли буде літо відразу до тебе приїду!”. Я аж здригнулася. Думаю собі от чому прямо не скажу, що кожної суботи її чекати не дуже й хочеться. А що як образиться і перестане зі мною спілкуватися?
Не хочу цього, звісно. Але теж не хочу бачити Любу кожні вихідні. То що робити, га?
