Соня Михайлівна поклала останню перевірену зошиту на край столу. Тепер треба виставити в журнал оцінки за четверть. За вікном учительської давно стемніло, у світлі ліхтарів повільно падали сніжинки.
Вона почула, як за дверима грюкнуло металеве відро, а на підлогу з шумом впала мокра ганчірка. Це прибиральниця Ганна Іванівна, яку всі просто звали тітькою Ганею, піднялась на другий поверх школи мити коридор. Побачивши смужку світла під дверима вчительської, вона досить голосно буркнула:
– Сидять тут до ночі, топчуть підлогу, ніби вдома нікому не треба…
Швабра невдоволено шурхала по лінолеуму, ніби з нею погоджувалась.
«А мене ніхто не чекає. Треба тобі, Ганно Іванівно, ще півгодини потерпіти», — зітхнула про себе Соня Михайлівна і відкрила класний журнал.
Через сорок хвилин вона втомлено його закрила, поставила на полицю до інших і прислухалась. Навіть не помітила, коли за дверима стихло. Соня вдягла пальто перед дзеркалом, взяла сумку, окинула поглядом учительську й вимкнула світло. Підлога ще не висохла й волого блищала у тьмяному світлі дежурної лампочки в кінці коридору.
Соня спустилась на перший поверх. За столом охоронника також нікого не було. Вона зайшла у його комірку, повісила ключ у шафу зі скляними дверцятами.
– Я пішла, учительську замкнула, ключ повісила! — крикнула вона, розігнавши тишу затихлої школи.
Ніхто не відповів, не вийшов до неї. Але вона знала — школа ніколи не буває пустою. На ніч завжди лишається сторож чи охоронець.
– До побачення! — голосно попрощалась вона і вийшла на вулицю.
Відійшовши кілька кроків від школи, Соня озирнулась і побачила старого охоронця, який замикав двері зсередини.
Сковзкий лід у дворі, натоптаний сотнями ніг, вже припав тонким шаром снігу. Соня обережно перейшла шкільний двір і вийшла за ґрати.
Вулиця давно спорожніла, навіть машини рідко проїжджали. Соня заспішила додому.
Ще з дитинства вона гралася в школу, мріяла стати вчителькою. А ким ще, якщо мама теж викладала українську мову та літературу? Після школи легко вступила до педагогічного інституту.
Хлопців на їхньому факультеті було мало. А й ті звертали увагу лише на красунь, до яких Соня себе не відносила. Тому до кінця інституту вона так і не знайшла ні чоловіка, ані навіть хлопця.
Вона не засмучувалася — ще встигне. Виглядала Соня молодшою за свій вік. Її часто приймали за старшокласницю. А от мама непокоїлась. Вона вважала, що професія вчителя накладає відбиток на характер — і що далі, то складніше буде знайти достойну пару. Батьки купили Соні квартиру і дали їй свободу.
Але що з цією свободою робити, якщо колектив у школі теж жіночий? Окрім фізрука, який готовий любити всіх жінок, вчителя з основ безпеки життєдіяльності — колишнього військового, що вже мав трьох онуків, — та двох літніх охоронців.
– Не дай тобі, Боже, мою долю — пізній шлюб і єдину дитину до сорока років, — говорила мати.
Але хіба переживання допоможуть знайти чоловіка?
У багатьох вікнах будинків миготіли новорічні гірлянди. Соня не збиралася ставити ялинку вдома. Навіщо? Святкувати все одно піде до батьків, як завжди. Соня повернула у тихий провулок і раптом почула за спиною кроки. Їй стало моторошно, і вона озирнулась.
На невеликій відстані йшов молодий чоловік. Обличчя не розгледіти — капюшон закидав тінь. Соня міцніше стиснула ручку сумки й прискорила крок.
Дійшовши до найближчого будинку, вона завернула за ріг і притулилась спиною до стіни, стримуючи подих. Пройшло кілька секунд, а чоловік не проходив. Соня нарешті не витримала, виглянула — і одразу ж зустрілась віч-на-віч із ним.
– Вам що треба? Чому ви мене переслідуєте? Я зараз викличу поліцію, — сказала вона, голос тремтів від страху. — Допоможіть! — для більшої переконливості скрикнула вона.
Чоловік раптом скинув капюшон.
– Соня Михайлівна, це ж я, Денис Гончаренко, — сказав він і усміхнувся.
– Денис? — Соня справді не впізнала в цьому високому, широкоплечому чоловікові колишнього учня зі свого першого випуску. — Ти хочеш мене пограбувати? — запитала вона, дивлячись на нього розширеними від жаху очима.
– Та ні, що ви. Кілька днів підряд я проводжаю вас увечері додому. Темнішає рано, у дворах немає ліхтарів, да й час неспокійний. Сьогодні ви якось особливо затримались у школі.
– Часто проводжаєш? — перепитала Соня. — Не помічала. Сьогодні справді пізно, — задумливо пр– Так хотілось тобі сказати, що кохаю, – промовив Денис, і ці слова, такі прості та щирі, розтопили останній лід у серці Соні.
