Тиша серед своїх
— Мамо, ну годі тобі переживати! — з досадою кинула Соломія, навіть не відірвавшись від телефону. — Ну не приїхали на твій день народження. У людей свої клопоти.
— Які клопоти? — тихо запитала Ганна Степанівна, мнучи в руках серветку. — Марічка обіцяла приїхати з дітьми, Тарас теж казав, що вивільниться. А Данило й подарунок уже купив.
— Ну й що? — Соломія нарешті підвела очі від екрану. — У Марічки діти з температурою, у Тараса проблеми на роботі, а Данило в дорозі затримався. Ніхто спеціально не робить.
Ганна Степанівна мовчки накривала стіл у вітальні. Вишита скатерка, найкращий сервіз, який діставався лише по святах. Сімдесят років — хіба не свято? Вона цілий тиждень купувала продукти, з ранку готувала улюблені страви дітей. Оселедець під шубою для Марічки, вареники з грибами для Тараса, торт «Київський» для Данила.
— Сонечку, може, ще раз подзвонимо? — попросила вона. — Може, встигнуть?
— Мам, ну годі! — Соломія підвелася зі столу. — Мені вже час додому. Сашко сам із дітьми, втомиться.
— Але ми ж навіть не поїли як слід…
— Що тут їсти? Салатики. Я вдома нормально поїм.
Ганна Степанівна дивилася, як молодша дочка збирає сумку. Швидко, поспіхом, ніби боїться запізнитися на щось важливе.
— Гаразд, мам, не сумуй. Наступного разу всі зберуться, побачиш.
Поцілунок у щоку, хлопок дверей. Ганна Степанівна залишилася сама за столом, накритим на шість персон.
Вона довго сиділа, дивлячись на порожні тарілки. У квартирі стояла тиша, яку порушував лише ходіння годинника на стіні. Тих самих годинників, що подарував покійний чоловік на тридцятиріччя. Скільки свят відзначили за цим столом! Дні народження, весілля, випускні…
Ганна Степанівна підвелася й почала збирати зі столу. Оселедець під шубою спакувала у контейнер — завтра віднесе сусідці Олені. Вареники теж у холодильник. Торт порізала на шматки й теж прибрала. Шматків вийшло багато.
Коли все було прибрано, вона сіла у улюблений крісець чоловіка й дістала телефон. На екрані світилися непрочитані повідомлення.
«Мамо, з днем народження! Вибач, що не приїхала. Діти болять, температура. Обов’язково завітаю на вихідних. Цілую». Це від Марічки.
«Мамусю, вітаю! Проблеми на роботі, можуть звільнити. Подарунок передам через Соломію». Тарас, як завжди, стисло.
«Мамочко, з ювілеєм! Застряг у Львові, рейс скасували. Люблю». Данило, наймолодший.
Усі вибачаються, усі люблять, усі обіцяють приїхати потім. Ганна Степанівна прибрала телефон і заплющила очі. Втома навалилася раптово, важка й липка.
Наступного дня її розбудив дзвінок у двері. На порозі стояла сусідка Олена із букетом волошок.
— Ганнусю, з вчорашнім днем народження! — посміхнулася вона. — Вибач, що не привітала вчора, онука на змаганнях була.
— Дякую, Оленко, — Ганна Степанівна прийняла квіти. — Заходь, чаю питимемо.
— Як свято пройшло? Діти приїжджали?
Ганна Степанівна поставила чайник і мовчала. Олена зрозуміла без слів.
— Знову не змогли?
— Справ у них, — тихо відповіла Ганна Степанівна. — Робота, діти хворіють…
— Ганнусю, а ти їм казала, як тобі важливо було?
— Навіщо? Не малі вже, самі повинні розуміти.
Олена похитала головою.
— Розуміти — розуміють, але не доходить. Мої теж такі. Доки прямо не скажеш — не збагнуть.
Вони пили чай із залишками торта «Київський». Олена хвалила, розпитувала рецепт, розповідала про онуків. Ганна Степанівна слухала й думала, що з сусідкою їй говорити легше, ніж із власними дітьми.
— Ганнусю, а давай до гуртка якогось запишемося? — запропонувала Олена. — До будинку пенсіонерів. Там і танці, і співи.
— Та ну, Оленко. Не до того мені.
— А до чого тобі? Діти дорослі, живуть своїм життям. Чому б і тобі не пожити для себе?
Після того, як Олена пішла, Ганна Степанівна довго думала про її слова. Жити для себе? А як це? Вона все життя жила для інших. Спочатку для батьків, потім для чоловіка, потім для дітей. Навіть після його смерті продовжувала жити для них. Допомагала із внуками, готувала, прала, коли приносили білизну.
Ввечері подзвонила Марічка.
— Мам, як справи? Як день народження пройшов?
— Нормально, — відповіла Ганна Степанівна.
— Соломія каже, ви вдвох сиділи. Я ж поясняла, у нас тут біда. Ванюха температурить, Оленка кашляє.
— Розумію, донечко. Діти важливіші.
— Мам, ну не кажи так. Ти ж знаєш, як я тебе люблю. Просто так вийшло.
— Знаю.
— Слухай, а можеш у неділю підійти? Посидіти з дітьми кілька годин? Мені до лікаря треба, а з хворими дітьми не візьмуть.
Ганна Степанівна замовкла.
— Добре, прийду.
— Дякую, мамочІ, дивлячись у вічному дзеркалі минулого, вона нарешті зрозуміла, що найважливіші роки — це ті, що попереду.
