То була люта зима в маленькому селі Святе Полісся на Волині. Хуртовина засипала хати білим покривалом, немов природа накрила землю м’якою, крижаною ковдрою, що заглушала кожен звук. Вікна прикрашали мережива інею, а порожня вулиця тремтіла від поривів холодного вітру, що нагадував тихі шепоти давно втрачених спогадів.
Термометри показували мінус двадцять вісім — найхолоднішу зиму за останні п’ятнадцять років. Серед цього суворого краєвиду стояла невеличка придорожня їдальня «Біля Шляху». У її напівтемряві, де вже чотири години панувала тиша після останнього відвідувача, біля чисто вимитої стійки стояв чоловік. Його руки носили сліди важкої праці — зморшки та мозолі від щоденного рубання м’яса чи чищення мішків картоплі. Вицвілий від численних прань фартух свідчив про сотні страв, приготованих з любов’ю: наваристих борщах, варениках за бабусиним рецептом, смажених котлетах, насичених солянках з оливками.
І раптом — ледве чутний дзвінок старого латунного дзвоника, що вже тридцять років вітав гостей. За ним з’явилися діти. Змерзлі, промоклі до нитки, голодні й налякані: хлопчик у поношеному, завеликому пальті та дівчинка в тоненькій рожевій блузці, яка немов випадала з жорстокої реальності того морозного вечора.
Їхні долоні залишали вологі, майже ефірні відбитки на запотілих шибках. Це був той вирішальний момент — жест доброти, який материнським теплом міг колись принести світло, але тоді ще ніхто цього не знав.
Чоловіка звали Іван Коваленко, і він приїхав до Святого Полісся лише на рік. У двадцять вісім років мріяв стати шеф-кухарем у престижному ресторані Києва, а потім відкрити власну закладку — можливо, на Андріївському узвозі чи у Подільському районі. Ресторан, де подавали б смачні страви з усього світу під звуки живої музики, під назвою «Золота Ложка». Та доля розпорядилася інакше. Несподівана смерть матері зруйнувала його плани. Він кинув роботу помічника кухаря в ресторані «Метрополь» і повернувся до рідного села. Його маленька кузина Оленка, чотирирічна дівчинка з золотистими кучерями та блакитними очима, залишилася сиротою, коли її матір заарештували. Борги росли, як сніжна лавина — рахунки, кредит на операцію, аліменти, які вимагав батько дитини, — а мрії віддалялися з кожним днем.
Тож він влаштувався в самотню придорожню їдальню кухарем і офіціантом. Господиня, добра, але бідна жінка, Ганна Петрівна, платила йому лише вісім тисяч гривень на місяць — суму невелику навіть за ті часи. Та попри відсутність престижу, робота була чесною. Вставав о п’ятій, щоб до відкриття о сьомій встигнути спекти вареники; ті з м’ясом розходилися швидше, ніж можна було вимовити: «Гарячі, як сонце».
У селі, де люди проходили повз одне одного байдуже, як осіннє листя, його пам’ять стала рятувальним колом: він знав, що Марія Степанівна п’є чай із лимоном, але без цукру; що далекобійник Дмитро завжди бере подвійну порцію гречаної каші з м’ясом; що вчитель Андрій Іванович після третього уроку потребує міцної кави.
Того вечора, 23 лютого — у День Захисника Вітчизни — більшість закладів закрилися раніше, але Іван залишився. Відчував, що комусь може знадобитися тепла їжа та прихисток. І не помилився: біля дверей стояли діти — хлопчик у похмурому пальті, дівчинка в тоненькій блузці, обидва тремтіли від холоду, промоклі наскрізь. Їхні кроки були нерішучими, а в очах — небезпека й самотність.
Іван відчув щось більше, ніж жалість — він побачив у них себе. У дитинстві сам знав блукання та голод: батько зник, мати працювала на трьох роботах, щоб прогодувати їх. Голод гриз шлунок, наче хотів з’їсти його зсередини. Без вагань він запросив дітей до середи:
— Заходьте, діти. Тут тепло. Не бійтеся.
Посадив їх біля найтеплішого столика біля батареї, поставив дві миски гарячого борщу за бабусиним рецептом — наваристого, з парою, з шматком чорного хліба та сметаною. — Їжте, не соромтеся, — промовив він, і діти почали їсти, наче вперше в житті відчули смак їжі.
Хлопчик відломив шматок хліба та подав сестрі: — На, Ганнусю, — прошепотів. — Смачно? Їж без страху. Дівчинка взяла ложку, її пальці тремтіли; обгризані нігті свідчили про стрес.
Іван удавав, що миє посуд, але очі йому заповнилися сльозами. Через годину він підготував їм їжу на дорогу — бутерброди з сиром та ковбасою, яблука, печиво, термос із гарячим чає
