Зима в невеликому провінційному містечку Житомирській Полоні була неймовірно сувора. Густа завірюха вкрила будинки білим покривалом, заглушивши світ наче сніг обгорнув його мяким, крижаним коконом, що поглинав кожен звук. Вікна прикрашали витончені льодяні візерунки, а порожня вулиця тремтіла від поривів холодного вітру, що нагадувать тихі шепоти давно втрачених спогадів.
Термометри показували мінус 28 градусів найхолоднішу зиму за останні пятнадцять років. У тіні цього суворого краєвиду стояла маленька придорожня кавярня «На Відпочинку». У її напівтемряві, де вже чотири години панувала тиша після останнього гостя, біля чисто вимитої стійки стояв чоловік. Його руки носили сліди важкої роботи зморшки та грубість від щоденного нарізання мяса чи чищення картоплі. Вицвілий від численних прань фартух свідчив про сотні страв, приготованих з любовю: наваристих борщах, варениках за бабусиним рецептом, соковитих котлетах, насиченій солянці з оливками.
І раптом почувся ледь помітний дзвінок ніби шепіт старого мідного дзвоника, що вітав гостей уже тридцять років. А за ним двоє дітей. Замерзлі, промоклі до нитки, голодні й налякані: хлопчик у пошарпаній великій куртці й дівчинка в тонкій рожевій блузці, яка виглядала немов вирвана з іншого, теплішого світу.
Їхні долоні залишили вологі, майже примарні сліди на запотілих шибках. Це був той самий момент жест доброти, який міг колись принести світло, але тоді ще ніхто цього не знав.
Його звали Іван Коваленко, і він приїхав до Житомирської Полони лише на рік. У двадцять вісім років мріяв стати шеф-кухарем у престижному ресторані Києва, а потім відкрити власний заклад можливо, на Хрещатику або у Подільському районі. Ресторан з стравами з усього світу, під звуки живої музики, під назвою «Золота Ложка». Але доля розпорядилася інакше. Раптова смерть матері зруйнувала його плани; він кинув роботу помічника на кухні ресторану «Метрополь» і повернувся до рідного міста. Його маленька кузина Олеся, чотирирічна дівчинка з золотистими кучерями й блакитними очима, залишилася сиротою, коли її матір заарештували. Борги росли, як сніжна лавина рахунки, кредит за операцію, аліменти, які вимагав батько дитини а мрії віддалялися з кожним днем.
Тож він влаштувався кухарем і офіціантом у самотню придорожню кавярню. Господиня, літня жінка з добрим серцем, але порожнім гаманцем, Віра Петрівна, платила йому лише вісім тисяч гривень на місяць суму невелику навіть для тих часів. Попри відсутність престижу, робота була чесною. Він прокидався о пятій ранку, щоб до відкриття о сьомій встигнути спекти вареники; ті з мясом розходилися швидше, ніж хтось встигав сказати «гарячі, як сонце».
У містечку, де люди проходили повз одне одного байдуже наче осіннє листя його память стала рятувальним кругом: він знав, що Ганна Сергіївна пє чай із лимоном, але без цукру; що далекобійник Степан завжди бере подвійну порцію гречаної каші з мясом; що вчитель Михайло після третього уроку потребує міцної кави.
Була субота, 23 лютого День Захисника України. Більшість закладів закрилися раніше, але Іван залишився. Відчував, що хтось може потребувати гарячої їжі та тепла. І не помилився: біля дверей стояли діти хлопчик у похмурій куртці, дівчинка в тонкій блузці, обоє тремтіли від холоду, промоклі наскрізь. Їхній крок був непевним, а в очах страх і самотність.
Іван відчув щось більше, ніж жалість він побачив у них себе. У дитинстві він сам знав голод і бездомність: батько зник, мати працювала на трьох роботах, щоб прогодувати їх. Голод гриз його, немов звір. Без вагання він запросив дітей до середи:
Заходьте, діти. Тут тепло. Не бійтеся.
Посадив їх біля найтеплішого столика біля батареї, подав дві миски гарячого борщу за бабусиним рецептом наваристого, з парою, з шматочком чорного хліба та сметаною. Їжте, сміливо, сказав він, і діти почали їсти, наче вперше відчули цей смак.
Хлопчик відламав шматок хліба й передав сестрі: На, Марічко, прошепотів. Смачно? Їж, не бійся.
Дівчинка взяла ложку, її пальці тремтіли; обкусані нігті свідчили про стрес.
Іван удавав, що миє посуд, але його очі заповнилися сльозами. Через годину він зібрав їм у дорогу бутерброди з сиром та ковбасою, яблука, печиво, термос із гарячим солодким чаєм і непомітно поклав у сумку дві сотні останні гроші, які збирав на взуття для Олесі.
Тримайте. Памятайте: якщо буде потрібно повертайтеся. День чи ніч я майже завжди тут.
Хлопчик несміливо: А ви нас не видасте? спитав тремтячим голосом. Ми втекли з дитбудинку. Там там нас били. Марійку били виховате
