Бабусю Олено! вигукнув Матвій. Хто вам дозволив тримати вовка в селі?
Сльози навернулися на очі в Олени Данилівни, коли побачила валяну огорожу. Вже не раз підпирала її старими дошками, зміцнювала трухляві стовпці, сподіваючись, що паркан витримає допоки збере хоч трохи грошей зі своєї крихітної пенсії. Але, як видно, не судилося! Паркан таки впав.
Вже понад десять років Олена порається сама по господарству, з того прикрого дня, як її дорогий чоловік, Павло Васильович, відійшов у засвіти. Всі в селі знали, що в Павла були золоті руки. Поки він був поруч, бабуся Олена ні про що не журилася, ні цвяха не треба було просити в сусідів. Павло все вмів зробити: і підремонтувати, і збудувати, і сад посадити. До нього по допомогу зверталися навіть із сусідніх сіл, поважали як людину працьовиту й добру. Разом із Оленою прожили душа в душу цілих 40 років, тільки один день не дотягнули до ювілею. Вишневий садок під вікнами, чистенький льох, щедрі грядки усе це було плід їх спільної роботи.
Мали вони одного синка Ігоря, свою надію й радість. Змалечку він звик до праці: допомагав з худобою, носив воду, пиляв дрова, топив піч, доки мама поралася на городі або поверталася стомлена з ферми. Павло приходив із роботи, вмивався біля криниці, сідав на ґанку на лавці чекав, коли Олена готуватиме вечерю.
Вечеряли завжди усім разом, розповідали новини, сміялися над жартами. Були щасливі, хоч і жили просто.
Але час линув, залишилися тільки спогади й світлини в старому альбомі. Ігор виріс, поїхав до Львова вчитися, а потім залишився там, одружився з міською дівчиною Марією. Звили гніздечко в багатоповерхівці на Левандівці. Спершу приїздили до мами й тата на літо, але потім Марія почала наполягати, щоб відпустку проводили за кордоном, і так щороку. Павло Васильович журився цим, не розумів синових виборів.
Де ж це наш Ігорко так стомився? То напевне Марічка йому голову закрутила. Для чого їм ті закордонні мандри?
Павло сумував, Олена плакала ночами. Та що залишалося? Жити й чекати бодай листочка чи дзвінка від єдиного сина. Аж одного разу Павло занедужав. Їжі не хотів, худнув на очах, сили покидали. Лікарі тільки рецептами розводили руками, згодом відправили додому “…пожити з рідними”, сказали. Весною, коли у лісі співали соловї, Павло спокійно заснув назавжди.
Ігор повернувся на похорон, ридав біля домовини, дорікав собі, що недооцінив батьківської любові. Провів тиждень у рідній домівці, але потім повернувся до Львова. За десять років тільки тричі написав матері листа. Олена Данилівна залишилась зовсім самотня. Продала корову Ганнусі сусідці та ягнят Василю навпроти.
Для чого їй тепер та господарка? Бурьонка довго стояла під двором, ніби сумувала за старою господинею. А Олена закривалась у далекій кімнаті та гірко плакала.
Господарство без чоловічих рук почало занепадати. То дах протече, то ганок скрипить з усіх сил, то підвал затопить після дощу Стара намагалася триматись, зі своєї пенсії відкладала гривню до гривні на майстрів, коли вже зовсім не справлялася. Іноді й сама бралась до роботи бо ж виросла в селі, усе знала.
Жила, як уміла, ледь-ледь давала собі раду, аж сталося ще одне лихо: різко ослаб зір. Колись і окулярів не носила, а тепер у сільській крамниці ледве розглянула цінник, а згодом зовсім не могла писати листи. Медичка Галя приїхала, наполягала: Треба на обстеження у райцентр, Олено Данилівно, зробимо операцію все повернеться!.
Але Олена страшенно боялася того скальпеля, відмовилась. Минув рік майже нічого не бачить. Стара зітхає: Нащо мені те світло? Телевізора й так не дивлюся, тільки слухаю, диктор розповідає новини і досить. А вдома все роблю напамять.
Але інколи серце тривожать страхи: в селі останнім часом більше чужих, часто злодії проникають у покинуті хати. Олена журиться, що немає в неї навіть собаки доброго, щоб виглядом і гавкотом відлякував злодіїв.
Якось запитала у мисливця Семена:
Не знаєш, чи у єгеря немає маленького цуценяти? Я ж вирощу, згодиться в господарстві
Семен глянув із цікавістю на бабусю:
Бабусю Олено, цуценята лайки для лісу, а тобі краще городського вівчара. Я можу привезти, знаю одного чоловіка у Львові справжній пес!
Вівчарка? Та то, мабуть, дорого
Не дорожче спокою, хитро усміхнувся Семен.
Стара перерахувала всі гривні в скрині, вирішила вистачить на пса. Та Семен, як і годиться, тільки обіцяв та зникав, іноді допомагав по двору за пляшку. Насправді його було шкода самотній і згублений у житті чоловік, ровесник її Ігоря. У міста не поїхав, усе життя в селі та й лишився біля лісу, був завзятий мисливець: цілими тижнями не зявлявся, а повертався з грибами, рибою, ягодами зразу ж усе пропивав із сусідом.
Коли сезон полювання минав, підробляв: ремонтував техніку, рубав дрова, щось лагодив стареньким. Все зароблене спускав на випивку…
От зараз із парканом знову довелося до нього звертатися.
Схоже, собаки доведеться зачекати, зітхнула Олена Данилівна. Треба Семенові за роботу платити, а на нового пса вже ледве вистачить гривень…
Семен цього разу зайшов не з порожніми руками. У рюкзаку, закритому з усіх боків, щось шурхотіло. Усміхнувся і мовить:
Дивіться, що я вам привіз! відкрив рюкзак.
Бабуся намацала мяку мордочку й здивувалася:
Семене, це для мене цуценя? Справжній вівчар?
Та найкращого із найкращих, бабусю! Повністю породистий!
Песик скавулів, хотів вистрибнути. Олена аж розгубилась:
Але ж у мене грошей тільки на паркан…
Не пощу ж назад його! сміється Семен. Знаєте скільки я заплатив за цього цуцика?
Стара бігом до магазину, а там продавчиня дала “борщової” випивки в кредит і записала її борг до книжки…
Ввечері Семен завершив із парканом, Олена приготувала ситний борщ із пампушками, пригостила гостя чаркою. А той наставляє: Годувати треба двічі на день, ланцюг купи міцний, бо виросте здоровенний! Я на собаках знаюся!
Так у хаті зявився новий друг Барбос. Вірний та лагідний, він одразу полюбив стареньку. Щодня підскакував до Олени, чекав, коли вона винесе їжу, несамовито махав хвостом і ледь не вилизував їй руки. Єдине, що бентежило стареньку Барбос виріс так, що вже мало не до пояса господині, а гавкати не навчився взагалі! Олену це засмучувало.
Ой, Семене, шахраю! Продали пса, який не гавкає
Але скільки вже сварити, адже Барбос лагідний і розумний. До нього навіть сусідські собаки боялися гавкати виріс за три місяці на цілий бичок.
Якось у село навідався Матвій, ще один мисливець із сусідньої Застави, купити солі та сірників до зими. Проходячи повз будинок Олени Данилівни, враз зупинився остовпілий від побаченого:
Бабусю Олено! гукнув. Хто вам дозволив вовка тримати в селі?
Олена злякано схопилась за серце.
О пресвята Богородице, яку ж помилку я зробила! Семен мене ошукав, сказав же вівчарка справжня…
Матвій покивав головою:
Бабусю, його треба відпускати в ліс… Це ж дикий вовк, може бути біда.
Оленині старечі очі наповнилися слізьми. Розлучатися з Барбосом було її найбільшим болем. Пес хоч і вовк, але хороший, лагідний, лише недавно ставій ніякий, виривався на волю, ланцюг тягав з усіх сил. Люди в селі вже уникали їхнього подвіря. Тож вибору не було.
Матвій забрав Барбоса у ліс, відпустив. Вовк махнув хвостом, щез за деревами. З того часу його більше ніхто не бачив…
Олена сумувала за своїм другом, а Семена згадувала ласкаво і з досадою водночас. Семен і сам мучився він мав добрі наміри Мандруючи лісом, знайшов біля ведмежої стежки осиротіле вовченя, а навколо лише сліди хижака і загризену вовчицю. Малюк вижив дивом. Семен забрав його, вирішив віддати старенькій, аби було легше в господарстві, думав: коли підросте сам втече. А тут Матвій усе зіпсував…
Днів зо три Семен ходив навколо Олениної хати, не знаючи, як вибачитися. Хурделиця, заметіль. Старенька розтопила піч, сиділа й згадувала минулі роки…
Раптом стукіт у двері. Олена ледве дійшла, відчинила на порозі чоловік у кожусі.
Добрий вечір, бабусю. Пустіть переночувати? Збився з дороги, машина застрягла біля вашого лісу.
А як тебе звати?
Тарас.
Наче в нашому селі Тарасів не було
Я не місцевий, нещодавно купив будинок. Хотів подивитися, але не доїхав. Така заметіль!
Ти, мабуть, купив хату старого Кузьмича?
Саме так, кивнув.
Олена запросила до хати, поставила чайника. Не помітила, як той нишпорить очима по кімнаті шукає де ж сховані гроші…
Поки стара поралась на кухні, гість потихеньку відкрив шухляду старого буфета. Олена почула скрип.
А що це ти шукаєш, Тарасе?
Та то, бабусю, грошова реформа зараз. Допоможу вам “старі” гроші замінити.
Брешеш! Ніякої реформи не було! Хто ти такий?!
Чоловік витягнув ніж і пригрозив:
Мовчи! Гроші, золото і все, що є! Швидко!
Олені сперло подих. Оце й кінець, подумала
Раптом двері розчахнулися у кімнату увірвався величезний вовк. Збив злодія на підлогу. Той заверещав, але встиг відмахнутися ножем і поранив звіра в плече. Вовк відскочив, а нападник цим скористався вискочив з хати.
У цей момент на подвірї якраз був Семен саме не знайшов у собі сили йшов просити пробачення. Побачив як із подвіря вибігає незнайомець з ножем і тікає через город. Кинулися до Олени у хаті на підлозі кривився поранений Барбос.
Олена ридала. Семен все зрозумів, побіг до старости, а вже той викликав поліцію.
Злочинця упіймали за кілька днів і одразу відправили у СІЗО.
А Барбос став справжнім героєм у селі хтось приносив сметану, хтось добрий хліб. Його вже не привязували: він вільно тинявся селом і завжди повертався до Олени. Часто Семен брав його у ліс на полювання. Вовк більше не був диким він став уже своїм, хоч і мав звички лісового хижака.
Якось вони обоє повертаються а біля хати Олени стоїть чорний джип із львівськими номерами: на подвірї метикує чоловік із сокирою рубає дрова. Це був Ігор, її син. Побачивши Семена і Барбоса, розчепірив руки.
Увечері всі посідали за стіл, Олена сяяла від радості. Ігор уперше запропонував мамі їхати до Львова на операцію, щоб повернути зір.
Якщо треба, поїду, зітхнула Олена. Головне, щоб улітку онук приїхав, хочу ще його побачити. Семене, поглянь за хатою і Барбосом, поки мене не буде, добре?
Семен кивнув. Барбос вмостився біля печі, втомлений, але щасливий. Тепер тут його дім і друзі по життю.
Підписуйтесь на мою сторінку, аби не пропустити нових щирих розповідей. Залишайте свої думки, підтримайте вподобайками!
