28 листопада 2025 року
Сьогодні, коли сонце хмуриться над нашою селянською хатою, я, Антоніна, знову відкриваю старі розділи своїх спогадів. Пишу, бо слова це той місток, що тримає мене над безоднею минулого.
З дитинства я живу в тіні великого дуба, що стоїть біля поля, і памятаю, як у чотири роки вся наша родина підхопила тиф. Мати, батько, однорічний брат і дідуля, що вже був слабким, піддалися хворобі, і лише бабуся Марія, сувора жінка з твердої землі, протистояла смерті. Вона вчила мене, що в житті треба тримати голову високо, навіть коли вітри зламлюють крила.
У 1941му році, коли мені виповнилося тринадцять, я вже працювала на заводі в районному центрі, як і Віталій, мій товариш з дитинства. Ми зростали в різних селищах, а потім, під звуки парових машин, наші дороги сплелись. Ми працювали безупинно, ніби підпалені вогнем. Коли війна розгорілася, Вітя хотів йти на фронт, а я, з рудим волоссям і вогняним характером, готова була слідувати за ним. Нас не взяли казали, що в тилу ми потрібні більше, бо без нашої праці заводи зупиняться. Тоді я зрозуміла, що справжня боротьба це не лише стрілянина, а й будування майбутнього.
У 1948му, коли нам по тринадцять, ми одружилися. Післявоєнні роки були важкими: руїни, голод, спомин про те, що було втрачено. Я переїхала до будинку мого чоловіка, хоч наші села були розташовані на відстані тридцяти кілометрів одне від одного. Через рік у нашій оселі зявився син Василь. Я відчувала, ніби весь світ розквітає навколо нашого маленького дому. Однак радість була короткочасною уже через шість років, коли Василю виповнилося шість, сталася жахлива трагедія.
Люте зими того року, коли ми з Віталієм мали вивезти інструменти до сусіднього села, я лишилася в хаті, а він взяв нашого сина з собою. По крижанозапиленій річці, де крижинки хрустіли під ногами, Василь споткнувся і впав у лід. Я бачу, як Віталій кидався до нього, а його руки, звиклі до важких ящиків, не встигли його підняти. Той крик у моїй памяті залишився назавжди: «Не можу! Не можу!» і я знала, що це останній прощальний крик мого сина.
Той день, коли мені було двадцять пять, залишив слід, мов криваве серце в стіні. Я втратила чоловіка та сина. Живучи в будинку, де кожна стіна шепотіла про їх, я не могла більше залишатися. Повернулася в рідне село до бабусі Марії, яка вже не могла підтримати мене, бо її самі крила спадають. Я зазнала глибокої самотності, наче листя, що падає безкорисно.
Тепер, коли мені сорок три, я знову спробувала кинути виклик долі. Я вирішила стати мамою ще раз, незважаючи на всі труднощі, що чекали. Село, де я живу, далеке і важкодоступне, а зима вже стоїть, як суворий суддя. Я приїхала в лікарню заздалегідь, бо здоровя малюка це мій найцінніший скарб. Усе моє серце стискає страх, адже вік це лише цифра, а душа памятає біль, який не зникає.
Нарешті, наш маленький Дмитро народився. Я назвала його на честь того, чого мріяв мій Василь братика. Я памятаю, як він, тримуючись за мої руки, просив: «Купи мені братика», а я відповідала: «Як називеш його?». «Дмитриком», сказав він, і я відчула, як у нашій родині запали нові вогники.
Бабуся Марія вітала мене з немовлям, але її голос, ніби старий клен, був сповнений скепсису: «Ти знову плачеш, щастя моє?». Я намагалася втішити її, згадуючи, що в нашому селі всі розмовляють про нову дитину, але шепіт про незаміжню жінку сорока трьох років і її новонародженого сина лягав на вуха громади, немов важкий сніг.
Через рік Марія, з якою я так довго боролася, покинула цей світ. Я сумувала, хоча й розуміла, що без неї я не була б тією, ким стала. Дитина Дмитро виріс справжнім красенем високим, карооким, з витонченими рисами, які майже не нагадують мені. Я відчуваю гордість, коли бачу, як він любить мене, і коли, у сімдесят років, я стала бабусею.
Тепер, коли Діма, під час візиту до лікарні, показав мені свою донечку, я не могла стримати сліз. «Світлано, покажи його, я крикнула, він такий же руденький, як я». Світлана, його дружина, підняла дитину до вікна, і я розгледіла своє відображення в її очах. Щастя огортало моє серце, як теплий плед у холодну ніч.
Сьогодні я зрозуміла, що життя це ланцюг, що складається з болю, втрат і радісних моментів. Кожен крок, кожна сльоза, кожна усмішка це нитка, що сплітає нашу історію. Хоча я вже не молода, я планую ще довго вести діалог зі світом, записуючи все в цей щоденник, бо слова мій останній притулок.
Антоніна.
