18 листопада 2025р.
Сьогодні у відділенні хворих на інфекції я почув, як молоді медички обговорювали стару жінку, що спить у кутку. «Бачили ви, дівчата, ту в білому халаті? Літня вже» сказала одна. «Так, вже сіра зовсім. Напевно, у неї є онуки, а от і тут малюка давно її вимагає, у її віці» відповіла інша. Я записав їхню розмову, бо вона нагадала мені про давню історію Оленки, якої я знаю вже давно.
Оленка, колись ще молода дівчина, у 1941р. пережила страшну хвилю тифу: одразу хворіли мати, батько, однорічний брат і навіть дід. Всі вони не змогли подолати хворобу, і вихованням Тетяни займалася її бабуся Марія сувора, владна жінка, що коханням дитинчата не охапала.
У 1944р. Тетяна (тоді 13) та її односельчанин Володимир (теж 13) приїхали до Кривого Рогу, аби працювати на металевому заводі «Криворізький». Вони жили в підїзді заводу, знайомились і з ранку до вечора трудилися, наче дорослі.
У 1945р. Володимир рвався на фронт, а Тетяна, рудо-рудого волоссям, мріяла піти з ним, проте її не взяли «у тилу потрібні руки, які можеш підняти», сказали командири. У 1946р. Тетяна та Володимир одружилися, хоча післявоєнна реальність не залишала місця для свят.
Через рік у них народився син Василь. Молоді батьки були в захваті, у їхньому домі панувала ідилія, хоча війна залишила по собі багато ранів. Довго їхнє щастя тривало.
У 1952р., коли Василю виповнилося шість, Тетяна і Володимир жили як один, і в селі їх заздрили. Володимир працював пічником, а його печі славилися на всю околицю. Його запросили встановити нову піч у село на іншому березі Дністра. Взявши з собою малого Василя, бо Тетяна була на роботі, вони пішли по крижану річку, коли надворі був люте морози.
Володимир ніс важкий ящик інструментів він завжди користувався лише своїм набором, чужого не визнавав. Малюк бігав, не слухаючись батька, і коли залишалося ще двадцять метрів до берега, він послизнувся на слизький крижаний камінь. Батько кинувся рятувати його, та
Тим часом Оленка, у свої 25рочок, вже втратила чоловіка і сина. Живучи в будинку, де кожен кут памятав про втрати, Тетяна вирішила повернутися до бабусі Марії в село, залишивши все позаду.
Тетяна захлинулася в самотність, втративши сенс життя. Вона не думала про нову сімю, а через рік, коли їй виповнилося 43річки, вона вирішила спробувати ще раз, незважаючи на страх перед самотою.
Село, де вона жила, було віддалене, добратись туди нелегко. Виходив лютний сніг, і Тетяна, боїсь, що допомога запізниться, приїхала до лікарні заздалегідь. Її серце билося за здоровя дитини, адже вже вісімнадцять років тому вона втратила коханого чоловіка і сина. Час не загоїв рани, а біль залишився.
Тепер Тетяна стала мамою здорового хлопчика, якого назвала Дмитром. Вона завжди памятала, як маленький Василь мріяв про брата: «Купи мені братика», просив він. «Як назвете його?» питав Володимир. «Дмитриком!» відповідав син. «Тоді буде Дмитро», усміхнувся Володимир, глянувши на Тетяну.
Бабуся Марія, спочатку невдоволена появою немовляти, скрипіла: «Що це за нова рана? Усе село вже говорить про твою ганьбу». Тетяна мовила: «Тиждень я вже не виходжу на вулицю, бо всі будуть питати, чи не зїхала з розуму моя старенька». Плітки в селі тривали, а Марія, хоча й була старою, продовжувала кидати слова. Через рік вона раптово сховала, і незабаром її не стало. Тетяна сумувала, хоча й визнала, що саме бабуся виховала її.
Діма виріс справжнім красенем: високий, кароокий, брюнет, зовсім не схожий на маму, яку він любив безмежно. У сімдесят років Тетяна стала бабусею. Діма, дізнавшись про народження дочки, разом із дружиною Світланою поїхав до лікарні. Світлана, яка лежала на першому поверсі, радісно показала новонароджену.
«Світлано, покажи донечку!» вигукував щасливий батько. Світлана підвелася до вікна, тримаючи на руках крихітку. Тетяна, сльози на очах, посміхнулася і сказала: «Ух ти, мамо, вона руденька, схожа на тебе!»
Тепер я, записуючи все це, розумію: навіть коли життя кине в тебе важкі випробування, варто триматися за ту мить, коли серце здатне знову любити.
Урок, який я виніс із цих подій: не варто дозволяти страху перед втратою зупиняти кроки вперед кожен новий день може стати новим початком.
