Запис у моєму щоденнику.
Мені здається, нікого особливо не здивує, якщо я визнаю: “Ой, дівчино, дарма ти його чекаєш не одружиться ж він.” Так тихо, ніби між іншим, сказала мені хрещена, тітка Марія, і ці слова закарбувалися в памяті як осінній дощ у землю.
Шістнадцять мені тоді тільки виповнилося… Мами не стало. Батько, як шість років тому поїхав на заробітки в Київ, так і пропав: ані листа, ані копійчини. Лишилося лише світле згадування й чималий смуток.
У нашому селі всі прийшли підтримати, хто чим міг допоміг на похоронах. Тітка Марія, моя хрещена, стала для мене найближчою людиною. З’являлася ледь не щодня, навчала, підказувала, що й як по господарству робити. Після школи мені дали роботу на пошті правда, в сусідньому селі Грушівка.
Дівчина я міцна, висока й рум’яна, як кажуть у нас “як калина в саду”. Коса русява, товста, аж до пояса, очі сірі, ясні.
Найгарнішим хлопцем у нашому селі був, звичайно, Микола. Відслужив два роки в армії, і як повернувся, вже тоді на нього все дівування полювало. Літні дівчата з міста також не оминали Микола усім в око впадав.
Він би міг у кінофільмах зніматися, а не машини ремонтувати в селі. Але не поспішав: гуляв, розважався, про дружину й не думав.
Одного разу тітка Марія попросила його допомогти мені з парканом. Паркан хитався, а без чоловічої сили у селі важко землю я садила одна, а хату самим не підняти.
Микола одразу погодився. Прийшов, покомандував трохи: “Варю, принеси молоток, подай дошку, схопись за цвяхи!” Я старалася, що він попросить так усе і виконувала.
А ще більше щоки палали, коса метлялася по спині. Втомиться він борщу домашнього дам, хліба чорного розріжу, чаю запропоную. А сама дивлюся, як він, усміхнений, обїдає тушковану картоплю й щипає хліб.
Три дні Микола з парканом возився, а на четвертий прийшов просто так без діла, у гості. Вечерю наварила йому. Розговорились, він і лишився на ніч. А далі вже став приходити часто, пішки йшов до світанку, щоб ніхто не бачив. Але в селі все одно чути, не сховаєш нічого.
Тітка Марія підсовувала мудре слово: “Ой, Варю, даремно ти з ним вітаєшся: не одружиться він, а якщо і звяжеться не знати чи щаслива будеш. Як літо прийде, понаїжджають міські дівчата, йому не до тебе стане.”
Але де тій молодій душі спинити кохання? Не слухала. Потім зрозуміла, що вагітна. Спершу думала застудилася, потім могла отруїтися. Аж ні, дитина скоро буде.
Було у мене в голові й думка залишити все, рано ще. Але потім вирішила: не одна буду. Мати мене виростила, і я в силі. Батька користі великої не було, а люди поговорять і замовкнуть.
Весною скинула кожушок, і всі побачили живіт. Одразу осуд, головами хитають: біда, мовляв, дівкою стала. Микола навідався, питає, що я робитиму.
“Народжуватиму, а ти йди, як був. Сама впораюсь,” відповіла я, біля печі заклопоталася, щоки загорались у вогняному відсвіті.
Микола нічого не сказав, тільки дивився і пішов. Настало літо, міські красуні приїхали, його і слід прохолов.
Я пораюся в полі, тітка Марія допомагає. Важко нахилятися з животом, воду з криниці ношу по піввідра, а живіт вже чималий всі пророкують богатиря.
“Кого Бог пошле,” сміюся я.
І от у середині вересня біль, як ножем різанув. Побігла до тітки Марії. Та одразу все збагнула: “Сиди, я миттю!” і хата спорожніла.
Побігла вона до Миколи, а він саме з вечора добряче випив. Вантажівка стоїть під хатою, дачники вже роз’їхалися.
Тітка Марія збудила Микола туманний, не розуміє куди й як. Коли зміг збагнути, мовив: “До лікарні десять кілометрів! Поки лікаря привезу ти вже й народиш! Я сам повезу.”
“Та на вантажівці? Всю розтрусиш, ще дорогою дитину піймаєш!” загула Марія.
“А ти з нами поїдеш, щоб не наодинці,” зітнув він.
Два кілометри по розбитій ґрунтовій дорозі їхав обережно, тітка Марія на мішку в кузові труситься. Як вибралися на асфальт вже й швидше.
Я корчилась на сидінні, тримала живіт, думала, як все буде, а Микола на кермі аж побілів. Встигли, залишили мене в лікарні. Далі Марія всю дорогу Миколу сварила: “Навіщо життя дівчині зіпсував? Одна, молода, – сама дитина, а тут ще й дитя.”
Не встигли вони до села досягти, а я уже народила здорового, кріпкого хлопчика. Наступного дня новонародженого принесли годувати. Страшно, не знала до грудей як узяти, а дивишся червоне зморшкувате личко, аж серце затремтіло.
Питає мене лікар перед випискою: “За тобою приїдуть?” Я лише плечима знизала, головою покрутила: “Навряд чи…”
Зітхнув лікар, а медсестра загорнула дитину у лікарняну ковдру. “Поїдеш з Федором, не автобусом ж із немовлям їздити,” сказала і строго наказала ковдру повернути.
Подякувала. Йшла коридором, вся червона від бентеги. Їду додому, сина притискала переживала, як наше життя піде.
Декретних пар сотень гривень кіт наплакав. Сина шкода, себе шкода, але подивилась на його личко й серце зігрілося, відганяю темні думки.
Аж тут машина зупинилась. Федір каже: “Дощі два дні лили калюжі, як озера. Далі не проїду, хіба що трактор. Залишилось два кілометри, добіжиш?”
Дитина на руках, а вже втома така, що ледве тримаю. Вилізла, взяла сина, пішла поволі по краю калюжі, ноги в багнюці грузнуть, черевик лишився у колії. Пішла далі в одному черевику.
Як до села добралася вечоріло. Ноги не чула, а все одно на поріг хати ступила. Увійшла а там біля стіни ліжечко, візок, одяг для малюка акуратно складений. За столом Микола спить, голову на руки поклав. Тільки я у дверях стою сина на руках, мокра, розпатлана, вся в багнюці.
Прокинувся, побачив мене без черевика, кинувся допомагати: дитя взяв, у ліжечко поклав, до грубки гарячу воду носити, ноги вимити. Я перевдяглась за піччю, на столі вже варена картопля і глечик молока чекають.
Малюк заплакав я його до грудей взяла, годувала, хай хто присутній. Микола запитав хрипким голосом: “Як назвеш?”
“Сергій. Ти не проти?” подивилась я йому у вічі. Там стільки туги, стільки кохання, що аж серце стиснуло.
“Прекрасне ім’я. Завтра підемо реєструвати й розпишемося!” сказав він впевнено.
“Це не обов’язково…,” почала я, дивлячись на малюка.
“Але у мого сина має бути батько. Все, нагулявся я вже. Яким буду чоловіком не знаю, сина не кину!”
Я лише кивнула.
За два роки в нас зявилася ще й дівчинка, назвали на честь моєї матері Надія.
Он як буває у житті. Не важливо, які помилки робиш на початку шляху головне, що завжди їх можна виправити…
Така моя історія. А ви що думаєте? Ставте вподобайки, пишіть свої коментарі.
