Не своя вона їм, цим пятьом Та хто скаже
У Тараса не стало дружини. Не пережила останніх пологів.
Пятеро дітей лишилося. Старшому, Василькові, девять. Грицькові сім. Близнюкам Петрику та Павликові по чотири. А найменшій, Марійці, всього три місяці.
Не до суму, коли діти їсти просять. А вночі, поки всі сплять, сидить на призьбі, курить
Спершу Тарас сам крутився. Сестра покійної приїжджала, допомагала. Рідніх більше не було. Пропонувала забрати близнюків, мовляв, легше буде. Потім з опіки приходили.
Казали віддай усіх до дитбудинку. Та Тарас і слухати не хотів. Як можна рідних дітей віддавати? Важко, та що робити виростуть.
Старшим інколи й уроки перевіряв. З Марійкою було найбільше клопоту. Та й Василько з Грицьком допомагали.
Медсестра, Оксана Іванівна, часто приходила. Обіцяла знайти няньку. Важко ж чоловікові з немовлям. Мовляв, дівчина добра, працьовита. У лікарні працює.
Своїх дітей немає, не заміжня. Але з великої родини, братів-сестер вирощувала. Так у їхній хаті зявилася Настя.
Невисока, кремезна, з густою косою. І мовчазна. Зайвого не промовить. Але в хаті все змінилося. Засяяла чистотою все вимила, вигладила.
Дитячий одяг перешила, перепрала. І за Марійкою доглянути, і наварити встигала. У школі одразу помітили діти чисті, охайні, одягнені як із голки.
Колись Марійка захворіла, температура піднялася. Лікар сказав догляд потрібен. Так вона цілі ночі сиділа, не відходила. Виходила дівчинку. І незамітно залишилася в хаті у Тараса
Молодші вже мамою кликали. А Настя не скупилася на ласку і погладить, і пригорне.
Старші, Василько з Грицьком, спершу дивувалися. Потім просто Настею стали звати. Ні мама, ні тітка просто Настя. Щоб памятати, що рідна мати в них була
Рідні Насті бурчали:
“Навіщо тобі чужа покладь? Хлопців у селі мало?”
“Хлопці є, відповідала. Та мені Тараса шкода І діти звикли вже”
Так і жили. Пятнадцять років проминули. Діти вчилися, росли. Бували й сварок Тарас і за ремінь хапався. Та Настя зупиняла: “Стривай, батьку, спершу розберися”
У селі її вже не Настею кликали, а Наталією Петрівною поважали. Василько одружився, очікували онука. Грицько у Києві інститут закінчував інженером буде.
Марійка до девятого класу перейшла, співачка та танцюристка на всі свята її запрошують.
А Тарас не раз думав добре, що Оксана Іванівна таку дружину підібрала
Того літа Настя відчула щось не так. Нудота, слабкість. Тараса з цигарками на двір виганяла погано їй ставало. До лікаря пішла.
Повернулася задумлива. На запитання відмахнулася нічого, мовляв. А ввечері, коли всі спали, покликала Тараса на призьбу:
“Сядь, батьку Лікар сказав дитина буде. Пізно вже щось робити” сховала обличчя в долоні. “Сором”
Тарас аж очому віри не дав. Стільки років не було і на тобі!
“Який сором? Старші вже великі. Значить, так треба!”
“Як дітям сказати? Скажуть стара вже”
“Яка стара? Тридцять вісім найкращі роки!”
Зарані зібрав усіх і сказав:
“Діти, скоро у вас братик буде. Або сестричка.”
Настя червоніла, в тарілці ніби щось шукала.
Василько, що з дружиною в гостях був, тільки сміявся:
“Молодець, мамо! З моєю разом і народжуйте дітлахам веселіше!”
Петрик підхопив:
“Хлопчика треба!”
А Павлик заперечив:
“Ні, дівчинку! Хлопців і так багато, а дівчинка одна!”
Марійка аж захлинулася від радості:
“Я їй банти вя
