Тату! Повірити не можеш, іди подивись! Веня сімю додому привів…
Венямин, наш кот, мав класичний український окрас, який тут часто називають «маркіз»: спина блищала темно-синім, як ніч над Дніпром, ті ж кольори були і на його лапах, і на хвості, а грудка з маніжкою, щічки, біленькі «шкарпетки» на лапках, животик, кінчик хвоста та трикутник на лобі світилися чистою білизною. Його рухи були надзвичайно граційними, як у справжнього київського піаніста, що вміє зачарувати серенадою під вечірнім вікном. А погляд у Веняміна був задумливий, зелені очі завжди світилися по-своєму він оглядав околиці, наче вартував нічну тишу.
Кіт мав незвичну вихованість. Він ніколи не стрибав на стіл, не дряпав меблі, не товаришував із наукою, як Ісаак Ньютон, не скидав речі з комода, щоб дослідити закони земного тяжіння. Яким він був кошеням хтозна: може й лазив по фіранках, валив новорічну ялинку, ганявся за кульками. Але до нас він потрапив уже сформованою особистістю, дорослим, що пережив не одну пригоду. Жив раніше не в квартирі, а в іншому місці.
До нашого дому він мешкав у гаражі рибної артілі на іншому березі Сіверського Дінця. Одного разу там змінився керівник, який любив собак і терпіти не міг котів. Цей поворот і змінив життя Веняміна. Його до нас приніс мій шуряк працював він заварювачем у цій артілі.
Бо начальник не зупиниться, придумає щось і кота не буде! Може, візьмете його? попросив шуряк.
Ми погодились, і Венямин, мов молодий козацький отаман, одразу взявся «покращувати котячу породу» серед місцевих котів.
Прошу не кидатись капцями через тему вільного вигулу і повязані з ним ризики. Тоді були пізні вісімдесяті, українське містечко на сході ветеринарна допомога котам, а тим паче кастрація, існували як загадка. Навіть якби хтось висловився про це тому місцевому ветеринару з господарства той би тільки покрутив пальцем біля скроні.
Попри всі його сердечні походи, жодна з місцевих кішок не стала особливою для Веняміна. Він ставився до них рівно, не виділяючи когось. Так було, доки не зявилася вона Мартуся.
Того дня я повернувся з нічної зміни, освіжився під душем і вирішив перепочити. Ближче до обіду донька, повернувшись із школи, тихенько побудила мене:
Тату, вставай, таке треба бачити. Веня сімю додому привів…
Я поплентався коридором, зайшов до кухні і завмер. Венямин сидів там, як справжній важливий котик: спина колесом, лапи складені, хвіст обгорнутий навколо передніх лап, вуха насторожені…
На підлозі біля нього метушилися три кошенята. Вони аж кричали своїм виглядом, чиї вони діти: ті ж темні спинки, ті ж білі шкарпетки на лапках, маніжка на грудці, а на кінчиках чорних хвостиків білі кисті. Я ще зробив крок вперед і знову завмер. Що сталося далі то вже був окремий шок.
З миски Веняміна їла худенька кішка, кольору «таббі»: сіра, полосата, з пошкодженим вухом і диким поглядом, давилася рибою з гречкою.
Коли вона підняла голову і глянула на мене я й зовсім завмер: у неї залишився лише один око.
Ледь підходжу до дверей, почала виправдовуватися донька, а вони в пятьох сидять на килимку біля порога, Веня попереду. Хотіла вигнати, а побачила у неї ж із оком біда…
І правильно зробила, що впустила! відрізав я.
Я спробував обережно торкнутися кішки, та вона напружилася, відсахнулася і зашипіла. Було видно: довіру до людей давно втратила. Ймовірно, вона зустріла не тих людей, що зустрів Венямин з нами. І подумати страшно, що могло би трапитись, якби на неї та кошенят натрапили місцеві лохматі собаки-хорта дикі псівники. Сам факт, що кішка одногляда, доволі багато розповідав про її минуле.
Врешті ми залишили усю сімю у себе. І тут виявився несподіваний поворот: котяра раптом став домашнім! Якщо раніше у дворі нашої триповерхівки він вступав у битви за місцевих котячих дам, то тепер боровся лише за територію. Його побитий, скуйовджений вигляд після сутичок став «візиткою», але він повертався завжди до своєї одноглядої Мартусі.
Вони облаштувалися вечорами в затишній коробці під столом на кухні. Там Венямин старанно вилизував свою Мартусю, особливо уважно ставився до її хворого ока.
З часом я таки зумів переконати місцевого «спеціаліста по тваринам» подивитися її. Не обійшлось без пляшки самогону а у ті часи, коли в Україні ще діяли обмеження, це коштувало немало.
Кошенят ми швидко прилаштували чоловіки з тієї артілі, дізнавшись, що маленькі це нащадки Веняміна, всіх розхопали, мов це був потомство дорогого породистого кота. Решта стала в чергу, сподіваючись, що Мартуська ще принесе малечу.
Так воно й сталося: сіренька подруга нашого «маркіза» приносила потомство ще двічі. А пізніше, одного разу, вона загуляла і не повернулася. Та й вірністю ніколи не вирізнялася ми це зрозуміли вже потім.
Шукали ми її довго: кликали під вікнами, ходили двором, заглядали до покинутих сараїв, шукали поміж густих кущів вільхи на околицях. Але все було марно. Добре хоч, що останні кошенята, схожі й не схожі на Веняміна, вже підросли і їх розібрали всі, хто встиг записатися.
А сам Веня засумував. Довго сидів на підвіконні, не відводячи погляду від вулиці, наче чекав когось. Інколи повільно блукав двором, вступав у запеклі бої з іншими котами. Але жодна нова подруга вже не приносила йому радості жодну більше не привів під наш поріг.
Єдиною згадкою про його «чоловічу славу» лишались молоді котики з «маркізським» окрасом, які з’являлися то навесні, то восени. Вони ніби підтверджували: старий Венямин ще не зовсім здався та не загубив остатки своєї молодої енергії.
Ближче до «пенсії» Венямин став ще більш домашнім: після 1998-го він перестав виходити, спав по 1819 годин на добу, їв мало. Було видно: старіє не тільки тілом, але й душею.
В липні 1999-го сталася несподівана річ: котик раптом почав скрізь біля дверей нявкати, шкребти пробої, настирливо просити вийти надвір. Я, знаючи його характер, вирушив за ним, хоча й серце стискалося від страху, що десь можуть засікти собаки.
Венямин важко спускався з третього поверху, як старий дід; на кожній сходинці спотикався, лапи вже не слухались. Обійшов будинок, направився до крутого пагорба, що піднімався неподалік, метрів тридцять від дому. Я хотів його підхопити, підтримати, але котик вперто показав: «Не смій я мушу йти сам».
Піднявшись на плаский верх пагорба, він зупинився серед кількох глубоких ровів, де було багато невеличких ходів та промоїн. Тут він повернувся і подивився мені в очі наче хотів щось сказати або просто надовго запамятати. Його зелені очі здавалися прозірливими. Потім Венямин, несподівано для своєї старечої немочі, стрімко скочив у один з ходів і зник у темряві.
Я чекав, кликав, шепотів імя, прислухався до кожного звуку. Потім сунувся слідом, отримав порцію мокрої землі за комір, натрапив на якісь сліди тварин. Коли все марно, пішов додому.
Вдома помив руки, взяв кишеньковий ліхтарик і кульок корму, який вже продавався у магазинах за українські гривні. Повернувся туди і просто знову кликав. Але Венямин так і не зявився, не відповів. Мабуть, я бачив його востаннє.
Більше його не було. Можливо, це не пусті балачки, що старі коти йдуть помирати далеко від дому. А нам залишилось лише уявляти чи просто тихо вірити що той дикий шипшиновий кущ з пурпуровими квітами, що виріс наступного літа біля південної сторони яру, це не просто рослина. А сам Венямин у новому своєму дивовижному втіленні.
