Та ти що! Та ну не може бути!
Світлана різко крутнула кермо, ледве не врізавшись у машину, що стояла поряд із її «ластівкою» на стоянці біля супермаркету на Троєщині. Великий темний позашляховик, який саме промчав повз, був їй добре знайомий. Як тут не впізнати машину сусіда? На ній Світлана щоранку відвозила своїх синів до школи.
Але от біля Богдана, якого Світлана впізнала б і серед натовпу адже дружили вже багато років, сиділа зовсім не його дружина, а якась незнайома дівчина. Губки бантиком, модна шапочка та Світлана й без розмов усе розуміла.
Оце так! Нічого собі! пробурмотіла вона, вивертаючи зі стоянки слідом за позашляховиком. Думки роїлися в голові: таке не можна просто так лишати
Озброївшись баченими інструкціями з улюблених детективів, Світлана підлаштувалась за якоюсь іномаркою й поїхала слідом за Богданом. Його автівку було видно, як на долоні. Ще б пак, таке «чудо»! Сам Богдан її «сараєм» називав дісталася у спадок від батька, на іншу міняти навіть думки не було.
Батька Богдан утратив два роки тому. Досі важко згадувати. Той сам виховав його після ранньої смерті матері їй раптово стало погано прямо під час приготування сніданку для Божі, коли тому було два роки. Батько влетів додому, бо не міг додзвонитися, і побачив на кухні Синочка із заплаканими очима й бездиханну дружину. «Скору» викликав, та було пізно
Батько Богдана, Іван Миколайович, був кремезний чоловяга, боксер у минулому, але ця втрата вибила землю з-під ніг. Сина не віддав ні своїй матері, ні тещі ті жили далеко, бачитись часто б не виходило, а переїжджати до когось із них ті не хотіли. Тітка, яка дуже просила забрати малого, теж отримала відмову:
Я чоловік, впораюся, бурмотів Іван. Справимось. Як? Поживемо побачимо.
Врятувала ситуацію сусідка Марія Григорівна, яка нещодавно вийшла на пенсію, погодилася няньчити Богдана поки той у садок не пішов. Марія, у якої своїх дітей не було, полюбила хлопчика, як рідного, і мала за щастя, що він став називати її бабусею.
Ти моя бабуся? питав малого Богдан.
Та ні, в тебе ж бабусі свої є! сміялася вона.
То ти ж моя, не вгавав хлопчик.
Як відмовиш дитині? Відтоді у хлопчика була ще одна бабуся, через що у садочку він малював відкритки одразу трьом на восьме березня. Виховательки спершу дивувались, а потім, дізнавшись історію, перестали питати.
Так і виріс Богдан без мачухи, повністю оточений любовю батька й Марії Григорівни. Дорослішання теж не було без своїх драм: дівчата не звертали уваги, а ті, що подобались Боді, кидали його казали, що чогось у ньому бракує.
Все з тобою добре, втішала його Марія Григорівна. То просто ще не твоє щастя. Твоя дівчина поруч, ти тільки озирнись.
І таки дочекалася. Скромна співкурсниця Оленка допомагала з курсовими, а зробити перший крок не наважувалася. Богдан ж був звик до гучних і бойких, які самі могли впіймати й поцілувати, а тут ніби нічого не відбувається. Розрулила справу Марія Григорівна: Оленка випадково залишила конспекти й прийшла до бабусі, спитала ненароком про Богдана. Марія зрозуміла все без слів. Увечері, коли Богдан прийшов, вперше дала онукові по-здоровому підзатильника:
Досить дурити дівчині голову! Оленка щастя твоє.
Весілля справили скромно, бо Оленчиний рід жив дуже небагато. Свекор спершу напружено ставився до майбутньої невістки й тещі, але поступово, побачивши щасливу доньку, розчулився й серце відкрив.
Так і жили дружно, скромно. Однак діток довго не було. Три, чотири, пять років а марно. Марія Григорівна, як завжди, сказала:
Богданчику, заспокойся! Не все в житті має бути відразу. Хочеться? Зрозуміло, хлопець ти ще той! Але ж ти Оленку вибирав не для дитини, а для життя разом, чи не так?
Авжеж, бабо
Ось і бережіть одне одного. Побачите, все саме знайде свій час.
За кілька років і сталося диво Оленка раптом, після чергового відпустки, виявила, що стан вагітності не проходить. Першою, звісно ж, дізналася Марія Григорівна: сльози, сміх, радість, святкування Народився перший хлопчик богатир Івасик. Оленка ледве витримала пологи, але одразу оголосила: «Ще прийду!».
Через рік донечка, ще через два ще син. Родина розрослась, батьківська квартира стала затісною. Батько сказала:
Богдан, вам хата потрібна! Під Києвом землю купимо будемо будуватися.
Але після початку будівництва трапилися кризи: бізнес ледь втримали, про хату поки забули. Марія Григорівна виручила: мовляв, перебирайтесь до мене у трикімнатну мені вже важко, а вам із малими саме те. Я з дідом у двійці вміщуся. Придивлюсь за ним, наготую, приберу, а то літні вже.
Так родина і переїхала. Олена опікувалась дітьми й домом, а Богдан ночами пропадав на роботі, тягнув бізнес на собі. Вийшло не без втрат: батько довго мовчав про свої проблеми, боявся напружувати сина. Перед самою смертю покликав на розмову:
Марії Григорівні квартиру відпишу. Все одно потім вам дістанеться, але так спокійніше. Вона не чужа нам без неї однак не знаю, що б було. Бережи її, синку.
Четвертого сина, маленького Лесика, дід уже не побачив. Але Богдан з Оленкою зробили все, щоби згадка про діда жила в їхній родині. Лесик гордо носив імя на честь дідуся Івана.
Життя не крутилося на місці то радість, то смуток. Діти росли, Олена часто казала: «Ще трохи більше щастя і сонце світитиме цілодобово». Подруги в неї були перевірені роками, хоча знайомилась із багатьма мамами на дитмайданчиках. Світлана стала для Олени справжньою подругою, з якою можна було ділитися навіть найсокровеннішим.
У самої Світлани стосунки з чоловіком були непрості. Красень, добряк, але іноді дозволяв собі «позашлюбні пригоди». Світлана вірила, що так поводяться всі чоловіки. Так легше жити й не розвалювати сімю заради дітей.
Тому, побачивши Богдана з якоюсь дівчиною, Світлана одразу гайнула за ними. Переконалася: заїхали до ресторану, який добре знала кухню славили, джазові вечори часто були.
Світлана стояла й думала: чи залишатися чекати й викрити зраду, чи летіти до Олени й відкривати їй очі. І тут вперше засумнівалася Оленка четверо дітей, дві старенькі бабусі, мама хворіє, а про якусь симпатичну білявку судити по одному погляду Якби це ще було серйозно, а якщо як у Світланиного бавиться та й забуде?
Від злості стукнула кулаком по керму сигнал так загудів, що голуби полетіли з ганку ресторану, а сама Світлана аж здригнулася. Переконала себе: слухи то одне, а точно знати, що тебе зраджують це зовсім інше.
Ну і не скажу нічого Оленці, вирішила, витираючи непрохані сльози.
Вдома її вже чекали діти й няня, але вона ще довго сиділа в машині, набиралася духу.
Тут дзвонить Богдан:
Світлано, а ви прийдете на наше святкування? У нас річниця, запросили лише рідних і друзів!
Світлана розгублено заморгала. Річниця так, про подарунок памятала, але запрошення не чекала: зазвичай святкування у вузькому колі. Відмовлятись не варто вже якщо подруга, то будь поруч.
Плаття новеньке, туфлі, зачіска Світлана виглядала шикарно. Чоловік вдома жартував:
Наше свято ще попереду, Світланко!
Вона лише нервово поправила помаду.
У ресторані Богдан перевершив себе прикраси, живі квіти, блакитне і срібло, як любить Олена. Отримала подарунки й букет, покликала подругу попудрити носа.
У дамській кімнаті Світлана побачила дівчину з ресторану:
Це ви? Що тут робите?!
Я організатор святкування! У нас із Богданом сьогодні перша велика робота, дуже хвилюємось. До речі, чоловік мій допомагав я вагітна, на драбини лазити не можна, радісно розповідала дівчина.
У вас діти є?
Так, двоє, сказала Світлана, і нарешті тугу в її душі почали витісняти тепло та якесь усміхнене піклування.
Не переживайте! Все буде добре! Головне, щоб ваша малеча була здорова.
Дівчина подякувала, поспішила на банкет, а Світлана повернулася до Олени.
Ну що, довго ще? Тебе вже заміж видали, ходімо!
Увесь вечір, піднімаючи келих за Богдана та Олену, Світлана думала: як усе насправді крихке. Одне слово і немає родини, немає свята, немає щасливих поглядів тих, кого любиш. Одна необдумана підозра й би все полетіло шкереберть.
Ех, була б то помилка, Світлана осушила чашку шампанського і повернулася до чоловіка. Ну що, у нас з тобою гірко чи солодко?
Гірко, Світланко, але нехай буде тільки таке «гірко»!
