Тату, йди глянь, яке видовище. Веник привів додому сімю
Веніамін мав класичне забарвлення, яке в народі називають «маркіз»: спина виблискувала темно-синім, такий самий відтінок був на вухах і хвості, а от грудка з манишкою, щоки, охайні «шкарпетки» на лапах, животик, кінчик хвоста й білий трикутник на лобі здавались сяючо світлими. Усе це разом із природною котячою грацією навівало думки про «витонченість, як у роялі». А очі у Веньки були смарагдові, задумливі погляд, гідний справжнього корифея нічних котячих серенад під вікнами у стилі кото-кантрі.
Кіт відзначався неймовірним вихованням: не заплигав на стіл, не псував меблі кігтями, не пробував, як серйозний Ісаак Ньютон, скидати предмети з комоду, щоб перевірити закони тяжіння. Яким був він у дитинстві можна лише здогадуватись: може, літав по шторах, валив ялинки, ганявся за кульками. Але до нас потрапив уже дорослим, із характером сформованої котячої особистості. До речі, раніше жив не в квартирі.
До того, як зявився у нас, Веніамін мешкав у гаражі риболовної артілі на іншому березі Дніпра. Але одного дня його долею там зацікавилися: змінився начальник гаража, і новий став фанатичним прихильником собак, а котів терпіти не міг. Це визначило подальшу історію Веня. Його приніс до нас мій шваґро, який там працював зварювальником.
Бо начальникові песики точно розірвуть кота. Ви його заберете? благав він.
І ми, звісно, погодилися. Веніамін, немов молодий красень-котик, швидко розпочав «покращення котячої генетики» серед усіх сусідських котів.
Прошу вас зараз не кидати тапками через тему «самовигулу» і повязані з цим ризики для кота. Це був кінець 80-х, не місто, а околиця Запоріжжя тоді про ветеринарне обслуговування котів, тим паче про кастрацію, мало хто чув. А якби хтось наважився поговорити про це з місцевим напівпяним ветлікарем із ферми той, у кращому випадку, подивився б на співрозмовника як на дивака.
Хоч Веніамін активно ходив «у любовних справах», жодна з знайомих йому кішок не стала особливою. Венька ставився до них рівно, нікого не виділяв. Так тривало, доки на горизонті не зявилась вона Муся.
Того дня я повернувся додому після нічної зміни, прийняв душ і заснув. Ближче до обіду мене лагідно розбуркала донька, що прийшла з школи.
Тату, вставай, таке треба побачити. Веник привів сімю
Я поплентався коридором, звернув до кухні й зупинився, ніби мене відключило. Веніамін сидів, як справжній господар: спина дугою, лапи під себе, хвіст обвив передні лапки, вуха й вуса напружено вперед
А навпроти нього на підлозі вовтузилися три кошенята. Їх вигляд кричав про походження: такі ж темні спинки, білі шкарпетки на лапах, манишки на грудях, а на кінчиках чорних хвостів біленькі мітки-кисточки. Я зробив ще кілька кроків і знову застиг. Те, що побачив далі, було справжнім шоком.
З миски Веніка, не просто їла, а буквально заковтувала їжу худенька, ушкоджена кішка забарвлення «таббі»: сіра, смугаста, з пошарпаними вухами і зляканою мордочкою.
А коли вона підняла голову й глянула на мене я зовсім обімлів: у неї було лише одне око.
Я тільки до дверей підходжу, почала виправдовуватись донька, а вони всі пятеро купкою на килимку біля порога сидять, Веник попереду. Хотіла прогнати, але помітила їй же з оком біда
І правильно зробила, що пустила! категорично відповів я.
Я спробував обережно торкнутись кішки, але вона миттєво напружилась, відсунулась і зашипіла. Було видно: довіряти людям вона давно розучилася. Мабуть, їй не пощастило зустріти хороших людей, як самому Веніаміну з нами. І страшно подумати, що могло би статися, якби її та кошенят знайшли місцеві лайки суворі, напівдикі робочі пси. Та й те, що вона одногляда, вже само за себе говорить про її минуле.
Так ми залишили всю сім’ю у себе. І в цьому був несподіваний зворот: кіт раптом став зразково домашнім! Якщо раніше він на дворі нашої триповерхівки вступав у бої за котячих красунь, то тепер його зацікавлення змістилось. Відтепер він міг битись тільки за територію вже не за котячі серця. Побитий, скуйовджений після дворових дуелей, він завжди повертався додому, до своєї одноглядої подруги.
Увечері вони влаштовувались у спільному затишному гнізді великій коробці під кухонним столом. Там Веніамін з ретельністю вигризав Мусю, приділяючи особливу увагу області її пошкодженого ока.
З часом мені вдалося умовити місцевого «лікаря тварин» взятись за її лікування. Не без пригод: довелось тримати за комір і частувати «спеціалиста» пляшкою самогону. А це, враховуючи «сухий закон» того часу, було задачкою не з легких.
Кошенят ми вдало роздали причому чоловіки з тієї ж артілі, дізнавшись, що малюки нащадки Веніаміна, швидко розібрали їх, мов кошенят породистого кота. Інші поставилися в чергу, розуміючи, що Муся ще принесе потомство.
З часом усе розпланувалось: сіра подруга нашого «маркіза» принесла малят ще двічі. А потім одного разу зникла і більше не повернулася й вірністю кавалеру ніколи не вирізнялась, це ми вже зрозуміли.
Ми шукали її днями й ночами: кликали під вікнами, обійшли двір, заглядали до закинутих сараїв і оглядали коріння бузку на пагорбі біля дому. Пошуки були марними. На щастя, на той час останні кошенята схожі і одночасно несхожі на Веньку вже підросли і їх швидко розібрали всі охочі, хто записався заздалегідь.
Проте сам Веніамін зажурився. Часом міг годинами сидіти на підвіконні, не зводячи погляду із двору, наче когось чекав. Або тихо тинявся по подвір’ї, іноді вступав у люті сутички з іншими котами. Та з новими подругами після перемог у дворових битвах він більше не приносив радість жодну не приводив до порога.
Єдиним доказом його колишньої «чоловічої слави» залишалися періодично навесні й восени юні коти з фірмовим «маркізським» окрасом. Вони були як живе нагадування, що старіючи Веніамін, тримає марку і ще не втратив рештки колишньої енергії.
До справжньої «пенсії» Веник дійшов близько 1998 року. Він зовсім перестав покидати дім, спав довго по 1819 годин на добу, їв мало. Було видно, старіє не тільки тілом, а й душею.
В липні 1999-го трапилось несподіване: він почав жалібно нявкати біля дверей, шкребти по порогу, наполегливо вимагати виходу. Я, розуміючи, що дарма не голосить, пішов за ним хоч думками боявся, що може потрапити під собак.
Веніамін тяжко спускався з третього поверху, як старий, змучений життям; на кожній сходинці йому було важко, наче лапи вже не слухаються. Потім обійшов будинок і попрямував до крутого пагорба, що підіймався за тридцять метрів від дому. Я хотів би підхопити його на руки, допомогти, але кіт люто опирався, демонструючи: «не смій я повинен іти сам».
Коли він піднявся на пласку частину пагорба, зупинився біля невеликого яру з численними норами та заглибинами. Тут він раптом обернувся до мене і глянув просто в очі так, ніби хотів щось сказати чи навіки запамятати. Його смарагдові очі здавались прозірливими, проникали у саму душу. Потім несподівано для свого старечого стану, стрімко юркнув у одну з нор під обривом. І зник у темряві.
Я чекав, кликав, слухав кожен шерех. Спробував пролізти слідом але в вузьких коридорах тих земляних «печер» лише отримав жменьку мокрої землі за комір і кілька разів вліз у чужий послід. Шукав, звав та марно.
Вдома я помив руки, взяв ліхтарик і пакет корму, який вже можна було купити майже у кожній крамниці. Знову повернувся й кликав. Але кіт більше не зявився, не відповів. І мені довелось піти, розуміючи: можливо, я побачив його востаннє.
Відтоді Веник так і не повернувся. Мабуть, не вигадка те, що старі коти йдуть помирати подалі від дому. А нам залишилось тільки вірити чи тихо сподіватись що той кущ дикої шипшини з фіолетовими квітами, який виріс того літа на південному схилі яру, це не просто рослина. А сам Веніамін у своєму новому величному втіленні.
