Ще ж донько, більше нема силів сидіти з цими дітьми! Вони мене просто знесилюють! — мати подзвонила в сльозах, не витримавши онуків старшої доньки.
— Оленко, я більше не можу! — голос у матері був зламаний, а в трубці дзвеніли сльози. — Ці діти мене зовсім не слухаються! Кажу їм — не підходьте до вікна, а Сашко запустив у мене металевим трактором! У ногу! Величезний синцяк!
Я завмерла, слухаючи її сповідь. Як таке могло статися? Як діті моєї сестри Тетяни — довели матір до такого стану?
Все почалося два місяці тому, коли Таня повернулася додому до мами з двома дітьми. Її чоловікові вистачило зухвалості привести коханку прямо додому. Таня застала їх у спальні. Без криків, без істерик — просто зібрала речі, забрала дітей і пішла. Того ж дня подала на розлучення.
Чоловік не вибачився, не шукав виправдань. Більше того, він звинуватив Таню у зраді й перекрив доступ до всіх спільних рахунків. Сказав: “Хочеш розлучення — отримаєш. Але гроші тепер лише через суд. Подавай на аліменти, ось і живи на них”. А до суду ще півроку.
Таня не працювала — сиділа вдома з дітьми. Дитячі допомоги були оформлені на чоловіка, бо він колись усе робив. У неї — ні копійки. Вона опинилася на вулиці з двома дітьми та валізою болю. Мама, звісно, прихистила. Та в мами вже не той вік і не ті сили, щоб щодня бути нянькою, прибиральницею та жертвою істерик онуків.
Виховання в Тані завжди було… м’яко кажучи, дивним. Коли діти пустували, вона не ставила межі, не пояснювала, не лаяла. Вона просто переключала їхню увагу — мовляв, відволікся, забув. “Не заважай дитині виражати себе”, — казала вона. А тепер ці “самовисловлюючіся” діти кидають у бабусю іграшки, розливають борщ по підлозі й вимагають цукерок на сніданок.
Я колись намагалася поговорити з Танею. Казала, що діти повинні знати, що можна, а що не можна. Вона різко обірвала мене: “Народи спочатку своїх, тоді поради роздаватимемо”.
Я відступила. Це її діти. Але тепер вони доводять до сліз мою матір. Маму, яка раніше із радістю пекла для них палянички й купувала подарунки, тепер з жахом чекає вечора. Вона скаржиться, що не може ні прибрати, ні відпочити. Хлопці носяться по хаті, кричать, влаштовують істерики. А Таня працює.
Нещодавно влаштувалася в інтернет-магазин меблів — приймає дзвіни й оформляє замовлення. Зарплата копійчана, та хоч щось. Відлучатися не можна — на випробувальному терміні. От і доводиться мамі справлятися самій.
Коли мама подзвонила мені, я негайно відпросилася з роботи й примчала. Синцяк на її нозі був страшний. Мене обурило. Я зайшла в кімнату і підняла голос на небожат. Досить різко, але без рукоприкладства. Настала миттєва тиша.
Мама потім прошепотіла: “Дякую, донечко, а то в мене вже руки опускаються”. Вона — сильна жінка, але їй важко. А я не можу переїхати до неї, бо сама живу в орендованій хаті з подругою, намагаюся зібрати на свою оселю.
Таня подала документи на влаштування дітей у садочок. Але черга довга, а поки — усе тримається на мамі. І мені страшно, що одного дня вона просто не витримає.
Тепер я думаю — що робити? Як бути? Мені шкода матір до сліз. Але ж і Таня — моя сестра. Розлучення, робота, діти — у неї тепер тяжкий період. Але її “виховання” перетворює все навколо у хаос.
Я не можу забрати дітей до себе. Фінансово не витягну. Але й залишити все як є — значить, пожертвувати здоров’ям мами.
Може, настав час поговорити з Танею жорстко? Поставити питання гостро: або вона переглядає підхід до виховання, або діти тимчасово переїжджають до батька. Хай він спробує прожити з ними хоч тиждень.
Бо якщо так піде далі — ми втратимо маму. А тоді залишимося без опори всі.
Що б ви зробили на моєму місці? Як сказати сестрі правду, не зруйнувавши останнього?
