Як же ти мені набридла!.. І їси не так, і вдягаєшся не по-людськи, і взагалі все робиш не так! голос Петра зірвався на крик.
Та ти нічого не вмієш! Навіть пристойної гривні заробити не спроможний… Вдома від тебе помочі ніколи не дочекаєшся! розплакалась Ганна, …І дітей у нас нема мало чутно додала вона.
Біла, біло-руда киця, що ось уже десять літ жила в домі, вмостившись на шафі, мовчки спостерігала чергову «сімейну драму». Біла добре відчувала, що тато й мама насправді дуже люблять одне одного. Тому не могла второпати чому вони промовляють такі страшні слова, від яких боляче всім.
Мама, сиплючи сльози, побігла у свою кімнату, а тато закурив цигарку за цигаркою, в задумі дивлячись у вікно.
Киця, розуміючи, як сімя розвалюється на очах, задумалась: «Треба, щоб у хаті було щастя… А щастя то діти… Значить, треба якось дістати дітей»
Сама Біла не могла мати кошенят її давно стерилізували, а мамі… лікарі казали, що може, але не складалося…
Вранці, коли батьки пішли на роботу, Біла вперше обережно пролізла крізь кватирку й завітала у гості до сусідки Лапки поговорити та порадитись.
Та навіщо вам ті діти? фыркнула Лапка. Наші приходять із дітьми так ми ховаємось від них… То помадою намордять, то так стискають, що ледве не задушать!
Біла тихо зітхнула: Нам хороші діти потрібні… Де б тільки їх знайти…
Гм… Та он Мурка з підвалу народила пятеро… задумливо озвалася Лапка, вибирай, які до душі.
Біла, переборюючи страх, перестрибуючи з балкону на балкон, спустилась у двір. Тремтячи, вона прошмигнула крізь грати підвального вікна й гукнула:
Мурко, вийди, будь ласка, на хвилинку…
З глибини підвалу почувся тихий писк.
Біла, обережно наближаючись і озиравшись навсібіч, присіла біля ничих ридань. Під батареєю, просто на щебеню, лежали пятеро сліпих кошенят, тицяючись носиками в повітря й гучно кличучи маму. Від нюху Біла зрозуміла Мурки не було вже кілька днів, а малеча давно голодна…
Майже заплакавши, киця обережно, проте невтомно, перенесла усіх кошенят до підїзду.
Прагнучи вгамувати малечу, що жалібно пищала від голоду, вона лягла поруч із ними, з тривогою чекаючи на повернення батьків.
Петро, мовчки зустрівши Ганну з роботи, разом повернулись додому. Підійшовши до підїзду, обидва здивувалися на ґанку лежала їхня Біла (яка, між іншим, ніколи раніше не виходила на вулицю сама), а поруч з нею купчились і пищали пятеро різноколірних кошенят.
Це як же так? розгубився Петро.
Це ж справжнє диво… прошепотіла Ганна, і вони, підхопивши Білу й малих на руки, швидко занесли їх у дім
Розглядаючи вдоволену, муркотливу кицю в коробці з малечою, Петро ніяково запитав:
А що ж ми з ними робитимемо?
Вигодую з пляшечки… Підростуть роздам гарним людям… Подругам подзвоню, тихо відповіла Ганна.
Минуло три місяці. Приголомшена новиною, Ганна сиділа, погладжуючи всю кошачу «зграю», і, дивлячись у далечінь, раз у раз повторювала: Такого не буває… просто не буває…
А далі вони разом з Петром радісно плакали, він кружляв її на руках, і вони наперебій повторювали:
Недарма я добудував хату!
Та це ж малечі саме те на повітрі!
І кошенята нехай бігають по дворі!
Усім місця вистачить!
Я тебе люблю!
А я тебе ще дужче люблю!
Мудра Біла тихо витерла сльозу життя, здається, налагоджується…
