Ох, любі мої, який же важкий день тоді видався Сірий, холодний, ніби сама доля знала, що в нашому селі Липівка гірка новина коїться. Сиджу я у своїй лікарніці, дивлюся у віконце, а в грудях так болить, ніби камінь на серці лежить.
Усе село наче вимерло. Навіть собаки не брешуть, діти попряталися, навіть невгамовний півень дядька Петра замовк. Усі дивилися на хату Марії Степанівни, нашої баби Марії.
А біля її хвіртки стоїть чужоземна машина блищить, як нагадування про те, що старе життя закінчується.
Її вивозив син, Андрій, у будинок для літніх.
Він приїхав за два дні до цього, одягнений у міське, пахнув не полем, а чужим парфумом. До мене зайшов першим, ніби за порадою, але я відразу зрозуміла він шукав виправдання.
Наталіє Григорівно, каже він, дивлячись не на мене, а на підлогу. Мамі треба догляд. Як я можу? Робота, діти Там буде краще. Лікарі, годуватимуть, доглядатимуть
Я мовчала, лише дивилася на його руки. Чисті, без ознак праці. Цими руками він у дитинстві хапався за Маріїну спідницю, коли вона витягала його з річки. Цими руками брав теплі палянички, які вона пекла, не жаліючи останньої ложки олії. А тепер цими руками він підписав їй вирок.
Андрію, кажу тихо, а голос тремтить. Будинок для літніх це не дім. Там стіни чужі.
Але там професіонали! він майже скрикнув. А тут? Ви одна на все село. А якщо вночі стане зле?
А я собі думаю:
*Тут, Андрію, стіни рідні. Тут хвіртка скрипить так само, як і сорок років тому. Тут вишня під вікном, яку твій батько садив. Хіба це не ліки?*
Але не сказала нічого. Що казати, коли людина вже вирішила? Він пішов, а я до Марії.
Вона сиділа на лавці біля хати, пряма, як стріла, тільки руки тремтіли дрібною дрожжю. Не плакала. Очі сухі, дивляться кудись далеко, за село.
Побачила мене, спробувала посміхнутися, але вийшло так, ніби вона ковтнула гіркоти.
Ось, Григорівно, каже тихо, як шепіт осіннього вітру. Приїхав син Забирає.
Я сіла поруч, взяла її руку холодну, шорстку. Скільки ці руки переробили І город пололи, і білизну в річці прали, і Андрія свого годували.
Може, ще поговорити з ним? шепчу я.
Вона похитала головою.
Не треба. Він вирішив. Йому так легше. Він не зі зла, Григорівно. Він думає, що так краще.
І від її слів у мені все стислося. Вона не кричала, не лаяла, не проклинала. Прийняла, як приймала все життя і посуху, і голод, і смерть чоловіка, а тепер це.
Ввечері перед відїздом я знову зайшла. Вона вже зібрала речі.
Смішно сказати, що там було. Фотографія чоловіка, хустка, яку я їй колись подарувала, та маленька ікона. Усе життя у одному вузлику.
Будинок був прибраний, підлога вимита. Пахло мятою та чимось гірким. Вона сиділа за столом, де стояли дві чашки із залишками чаю.
Присядь, кивнула вона. Випємо. Востаннє.
Ми сиділи мовчки. На стіні цокав годинник раз, два, раз, два Відмірював останні хвилини її життя в цій хаті.
І в цій тиші було більше болю, ніж у будь-якому крику. Це було прощання з кожною тріщинкою на стіні, з кожною половицею, що скрипіла під ногами.
Потім вона встала, підійшла до скрині, дістала щось у білому полотні. Протягла мені.
Візьми, Григорівно. Це скатертина. Ще моя мати вишивала. Нехай буде в тебе. На память.
Я розгорнула по білому полотну блакитні волошки, червоні маки. Край обшитий вишивкою. У мене перехопило подих.
Маріє, навіщо? Забери Не рви мені душу. Нехай вона тут на тебе чекає.
Вона лише глянула на мене своїми блідими очима, в яких була така туга, що я зрозуміла вона не вірить, що повернеться.
І ось настав той день. Андрій метушився, складав її речі в багажник. Марія вийшла на ґанок у своїй найкращій сукні, у тій самій хустці. Сусідки вийшли за хвіртки, витирали сльози фартухами.
Вона оглянула всіх. Кожну хату, кожне дерево. Потім подивилася на мене. І в її очах я побачила німе запитання: «За що?» І прохання: «Не забувайте».
Вона сіла в машину. Гордо, не озираючись. Лише коли авто рушило, я побачила в дзеркальці її обличчя і по щоці котилася одна сльоза.
Машина зникла за поворотом, а ми ще довго стояли, дивилися на пил, що опадав на дорогу, немов попіл. Серце Липівки тоді зупинилося.
Минула осінь, зима пролетіла заметилами. Хата Марії стояла пусткою, вікна забиті. Сніг намів сугроби аж до дверей, і ніхто їх не розчищав. Село ніби осиротіло. Іноді йду повз, і здається ось-ось відчиниться хвіртка, вийде Марія, посміхнеться і скаже:
