Степанов з’явився на заводі на початку зими, з першими морозами. Ніхто не знав, звідки він прийшов. Не місцевий — це відчувалося одразу. Говорив з легким північним акцентом, але без натяків на минуле. Вартівниця шепнула: прислали з охоронної фірми, на заміну. Документи чисті, тверезий, стриманий. Ввічливий, але далекий, ніби кожне його слово проходило крізь невидиму стіну.
— Головне — не спати на варті, — буркнув начальник охорони, швидко перегортаючи папку. — Решті навчишся.
Степанов не спав. Ніколи. Інші вартові могли дрімати біля батареї або принести розкладачку для нічних змін. Він же сидів нерухомо, як статуя. Не ворушився, не зітхав. Лише іноді переводив погляд з монітора на залізні ворота і назад. Пив лише воду — без чаю, без цукру. Не палив. Їжу носив у термосі — юшку і шматок чорного хліба, загорнутого у стару хустку. Їв повільно, дивлячись у порожнечу, наче це був не перекус, а обряд.
Спочатку його піднімали на сміх. Прозвали «Кремінь» — за кам’яну незворушність і похмуру зібраність. Жартували, що він утікач-чернець або пустельник, особливо після того, як хтось почув його шепіт — тихий, наче замовляння. Хтось пустив чутку, що він колишній розвідник: занадто чіткі рухи, занадто гострий погляд, яким він іноді оглядав двір. Але правди ніхто не знав. Степанов не вів довгих розмов. Відповідав стисло, рівно, наче виконував місію, а не просто чергування.
Минуло чотири місяці. Степанов став частиною пейзажу. Його перестали помічати, як іржу на парканах. Він чергував на прохідній, записував імена, піднімав шлагбаум для вантажівок, стежив за камерами. Завжди мовчки. Завжди беземоційно. Іноді здавалося, що він не дихає — лише спостерігає, як людина, якій доручили охороняти щось важливіше, ніж склади та цехи.
Одного разу у лютому на територію проліз хлопчина. Зазвичай тут була діра у паркані. Хотів вкрасти мідний брухт, думав, ніхто не побачить. Але послизнувся на обмерзлій трубі біля покинутого ангару і впав. Кричав, доки голос не охрип. Степанов почув не через камери — на слух. Кинувся туди, знайшов. Хлопець лежав, стиснувши зуби, обличчя біліше за сніг. Нога зламана, кість випирала з-під прорваних штанів.
Степанов викликав швидку. Поки чекали, зробив шину з палиці і свого ременя — швидко, впевнено, наче все життя тільки цим і займався. Мовчав, лише міцно стискав руку пацана, не даючи йому відключитися. Стояв поруч, не відводячи очей, поки лікарі не забрали хлопця. Повернувся на пост, зняв промоклу куртку, переодягнувся і сів за монітор. Ніби нічого не сталося. Ніби так і мало бути.
Після цього про ного заговорили інакше. Згадали, що він завжди приходить першим і йде останнім. Що біля прохідної стало чистіше, ніби хтось підмітає по ночах. Що дрібні крадіжки зі складів припинилися. Навіть дворняга, що прибилася до заводу, спала біля його дверей і гарчала на чужинців, наче знала: ця людина — не просто вартовий.
А у квітні він зник. Не вийшов на зміну. Без дзвінка, без попередження. Телефон не відповідав. Начальство почало шукати в документах — адреси в анкеті не було. Лише мінімум: номер паспорта, підпис — різкий, куткуватий, і контакти фірми, що давно закрилася. Паспорт був справжній, але без реєстрації. Ніби Степанов існував лише на папері.
На посту знайшли ключі, форму, складену, як у казармі, і аркуш із одним реченням: «Дякую за спокій». Папір був старим, з потемнілими краями, почерк — чіткий, майже вирізаний. Один із охоронців зауважив, що напис виглядав дивно, ніби із минулого століття.
Пес сидів біля дверей три дні. Не їв, не скулив, лише піднімав морду, коли скрипіли ворота. Очі його дивилися у порожнечу, але чекали. На четвертий ранок він підвівся, обійшов пост і пішов — повільно, ніби зрозумів, що чекати більше ні на кого.
Через місяць токар з сусіднього цеху клявся, що бачив Степанова в іншому кінці міста. Той сидів на лавці біля школи, у тому самому плащі, застібнутому наглухо, з піднятим коміром. Дивився на хвіртку. Не ворушився. У руках тримав газету, але не читав — просто стискав, ніби щось рідне.
Коли до нього підійшли, він підвівся, кивнув — коротко, спокійно — і пішов, не озираючись. Йшов повільно, як людина, якій нікуди поспішати, але яка все одно рухається вперед.
Більше його не бачили. Ні біля школи, ні в місті, ніде. Але охоронці заводу іноді перешіптуються: якщо залишитися на нічній зміні самому і вимкнути світло, можна відчути — хтось стоїть за ворітьми. Тихо. Нерухомо. Рівно.
Ніби хтось там є. Просто невиІ ніхто вже ніколи не дізнався, чи був він привидом, людиною чи просто тінню минулого, що так і не знайшла свого місця у цьому світі.
