Сьогодні був звичайний дощовий вечір, а я, Сергій Михайлович, сидів у своїй маленькій будці біля шлагбаума, спостерігаючи, як краплі падають на гарячий асфальт, ніби козаки в березовій криці. Під ногами піднімався густий пар, ніби зза рогу хотів вийти якийсь примарний вершник на блідобілому коні. Повітря важке, вологе, з нотками липи після дощу.
Я трохи приоткрив віконце, і в щілину влетіла грізна літня гроза. Схопив охолоджений чай у граненому склянці, притиснув радіоприемник і почутив, як хрипкий баритон співає про кохання й чорнобриву черемуху. У таку погоду думки легкі, а думати про що?
Пятнадцять років я стою на варті цього тихого, закритого двору, спостерігаючи за його мікросвітами радості й драми. Я знаю, що родина з квартири45й кожного ранку свариться, бо їхня каша завжди «злітає», як шкарпетки з пральної машини, і я ледве встигаю бурчати їм у відповідь. Я знаю, що рудий кіт з другого підїзду, якого звали Чубайс, на справді має імя Геннадій це написано на його нашийнику. Я знаю, що підліток з одинадцятого поверху тайком курить за кутом, вважаючи, що його ніхто не бачить.
Моя будка мов центр всесвіту. Сюди приносять загублені ключі, сюди бігають діти, просячи дзвонити їхнім батькам, коли ті забули їх зірвати зі школи. Одного разу сюди принесли маленького цуценя в картонній коробці, і я залишив його собі. Тепер собака Тучка спить у будці, посапуючи в снах.
Двері будки скрипнули. На порозі стояла вся промокла дівчинка, вісім років, на імя Олеська з квартири33ї. В руках вона тримала стисло стиснутий букет з одуванчиків і якоїсь доріжкової трави.
Добрий день, прошепотіла вона. Це вам.
Мені? здивувався я. Звідки?
Мама каже, ви завжди нас підхоплюєте. А тато говорить, ви «стовп» нашого двору. Я не знаю, що таке «стовп», але це, певно, щось дуже важливе, як стовп, що тримає будинок.
Я взяв букет. Одуванці вже розсипалися, залишивши голі зелені ножки, проте їхній аромат був схожий на мед і дитинство.
Сідайте, просушіться, буркнув я, вказуюючи на табурет. Чай будете?
Дівчинка кивнула, зняла мокрі сандалі. Я налив їй чай у залізну кружку з малюнком ведмедя. Ми сиділи в тиші, слухаючи, як дощ стихне, перетворюючись на мяке, колискове шипіння. Тучка прокинувся і торкався носом до руки Олеськи, шукаючи уваги.
Чому ви завжди тут? запитала дівчинка, розглядаючи старі календарі на стіні.
Щоб такі, як ти, не губилися, відповів я. І щоб ключі знаходилися. І щоб ГеннадійЧубайс вчасно додому повертався.
Ви, ніби супергерой, сказала Олеська серйозно.
Я і є супергерой, відповів я, теж серйозно. Тільки плаща мені не дали. Дали цю будку і шлагбаум.
Я провів дівчинку до підїзду, коли дощ остаточно спав. Повертаючись, побачив, як зза куту зявився той самий підлітоккурильщик. Хлопець миттєво замовк, коли його погляд зустрів мій, і сховав сигарету в кишеню.
Не ховай, сказав я. Вже видно, навіть пахне.
Ви мамі не скажете? запитав він, тремтячи.
Навіщо? Це твоє діло. Але легені твої теж твої. Думай.
Я пройшов повз, залишивши його у легкому ступорі.
Вечором, коли небо стало темносинє, а в калюжах спалахнули перші зірки, я закрив шлагбаум. Останнім поглядом окинув свій двір вже затихає, засинає. У вікнах засяяли лампи, хтось сміявся, в повітрі пахло смаженою картоплею й кропом. Я погладив Тучку по голові, погасив світло в будці і замкнув двері на ключ. Звичайний день завершився. Ніхто не клянув мене, моє імя не писали в газетах, та я був тим «стовпом», що тримає все разом.
Наступного ранку мене чекало несподіване. Хтось ввечері вмяв будку. На боковій стіні була вм’ятина, ніби в неї вткнулася машина, а двері тепер скрипіли, важко відкриваючись. Тучка нервово крутиться біля порогу, нюхаючи пошкоджений метал, і тихо скаржиться. Я обійшов будку, доторкнувся до вм’ятин, оцінювально похмурився, і не став нікого звинуватити. Відкрив скрипучу двері і приніс собі ранковий чай треба ж вирішувати проблеми, а не обговорювати їх.
Перша, хто помітила інцидент, була, звісно, Олеська. Вона йшла на літню майданчик з яскравим рюкзачком.
Ой! вигукнула вона, закривши очі. Ваш будиночок розбитий!
Не хвилюйтеся, полагодимо, спокійно відповів я. Будинок, як людина, теж може отримати синяк. Головне, щоб всередині все було цілісним.
Новина швидко розлетілася по двору. До будки підбігали жителі.
Сергію Михайловичу, що це за безгосподарство? виголосила старенька з третього підїзду, Галина Петрівна. Вночі тут ходили, на машині гучній, я чула! Мабуть, це вони!
Потрібно повідомити поліцію, сказав хтось.
Не треба поліції, відрізав я. Розберемося самі.
Підійшов підлітоккурильщик, Діма, руки в кишенях, погляд під кутом, та в очах щирий інтерес.
Жорстко вмяли, констатував він, намагаючись звучати байдужо. Молотком по зворотному боці Виправити можна.
Я подивився на нього з новим зацікавленням.
Ти розбираєшся?
З татом в гаражі іноді ковзаємо, пожал плечима Діма.
І тоді сталося диво: наш двір, який зазвичай жив своїм життям, раптом зєднався навколо однієї мети полагодити будку. Галина Петрівна принесла домашні пиріжки «для сили». Чоловік з 12ї квартири, вічно поспішний і суворий, Олексій, виявив, що у його коморі є зелена автомобільна фарба «під колір». Він також привіз маленький домкрат, щоб акуратно випрямити метал.
Діма виявився головним інженером. Він оглянув пошкодження, підняв підборіддя і виголосив вердикт:
Домкратом маловато. Потрібно внутрішнє тиснення і молоток. Хтось має монтировку?
Зявився монтировочний ломик. Робота закрутилася. Я стояв збоку, пив чай і спостерігав, як моя маленька фортеця спасає цілий народний отряд. Навіть ГеннадійЧубайс підбіг і сів на тротуар, спостерігаючи за процесом, як королівський інспектор.
Олеська бігала навколо, роздаючи інструменти, розподіляючи їх на «великі», «малі» і «блискучі». Тучка виляв хвостом і гавкав на кожен удар молотка, активно беручи участь.
До полудня вм’ятина майже розгладилася, залишивши лише дрібні сліди. Олексій, спітнівший, але задоволений, вже готувався грунтувати і фарбувати пошкоджену ділянку.
Буде, як новенька, Сергію Михайловичу! вигукнув він, широко посміхаючись. Я підняв гранений стакан з чаєм жест, що значить більше, ніж слова.
У той момент у двір вїхав чорний блискучий позашляховик. Вікно водія спустилося, і з нього виглядало втомлене червоне обличчя.
Ей, сторожу! Відкрийте шлагбаум, чому всі зупинилися? Нічого не робити?
Всі замовкли. Це був житель верхнього поверху, завжди незадоволений і поспішний, про якого Галина Петрівна казала, що саме його громка машина привела вандалів уночі.
Я повільно вийшов з будки, не поспішав до пульту. Поглянув на чоловіка в машині, потім оглянув зібравшихся: Олеську з широко відкритими очима, Діму з молотком у руці, Олексія з кисточкою, Галину Петрівну з пирогами. Відчув себе не сторожем, а капітаном корабля.
Об’їзний шлях вільний, спокійно сказав я. Шлагбаум залишимо закритим на технічний перерву.
Що?! вибухнув водій. Я ж
Ми тут, перебив його Олексій, крокуючи вперед. Голос його був тихий, але твердий. Він витер руки об ганчірку. Ремонт у нас. Об’їдьте.
Чоловік у машині замислився, подивився на людей навколо на чоловіка з кисточкою, підлітка з молотком, стареньку з суворим обличчям, дитину. Він зрозумів, що вони разом. Що будка ця не просто будка. Після короткої хвилини він різко розвернув авто і поїхав в об’їзд.
Тиша запанувала, а потім Діма не втримався і виплюнув сміх. Сміх підхопила Олеська, потім Галина Петрівна. Навіть Олексій посміхнувся.
Я повернувся до пульту, відкрив шлагбаум. Загроза пройшла. Поглянув на свою будку. Тепер на ній був «боєвий шрам», що скоро прикриє свіжий фарб, але цей шрам не свідчення дурниці, а ознака чогось більшого. Ознака того, про що я завжди підозрював, а сьогодні побачив у повній мірі.
Я не просто сторож. Я той, навколо кого цей двір, сам того не знаю, збирається в одне ціле, зєднується, як розбитий горщик, надійним, непомітним клеєм. Моя будка центр цього маленького світу. І я його охороняю.
