**День нашого дворника**
Соня йшла додому в ранніх осінніх сутінках. Вуличні ліхтарі, як завжди, горіли не всі, а в подвір’ї їх взагалі не було. Перед під’їздом щороку стояла велика калюжа, а припарковані машини не давали її обійти. Але сьогодні калюжі не було, хоча цілий день моросив дощик. Калюжа зникла.
Соня відкрила вхідні двері й озирнулась. Світло з під’їзду падало на блискучий мокрий асфальт. «Не здалося. Диво та й годі».
Ліфт чекав її на першому поверсі, що теж було незвично. Зазвичай ввечері він стояв нагорі. Двері розсунулись, запрошуючи всередину. «Неймовірно. Точно трапилося диво», — подумала Соня й увійшла до кабіни. Натиснула кнопку й кинула швидкий погляд на своє відображення у брудному дзеркалі.
На неї дивилось похмуре, втомлене обличчя з сумними очима. Соня відвернулась і машинально заправила вибиту з-під берета пасмо волосся. Але в цю мить кабіна здригнулася й зупинилась, двері з брязкотом розсунулись, випускаючи Соню на майданчик.
— Я вдома, — сказала вона голосно й клацнула вимикачем, розганяючи темряву, яка скупчилась у квартирі.
Півроку тому померла мама. З того часу в порожній квартирі Соню чекали самотність, порожнеча й спогади. Додому вона не поспішала й часто затримувалась у редакції. Усіх співробітників розносило точно о шостій, а вона залишалась. Приводила справи в порядок, записувала плани на завтра. Соню не любили колеги, вважали педантичною й безкомпромісною. А вона просто звикла робити все чітко й швидко — того ж вимагала й від інших.
Раніше вдома її чекала хвора мама, не було часу розслабитись, пожаліти себе. До хвороби вона працювала вчителькою, виховувала доньку в суворості. Соня звикла робити все на «відмінно», щоб не підвести маму, хоча й не без внутрішнього спротиву. А тепер сама стала такою ж вимогливою.
Був у неї один-єдиний роман у житті. Та стосунки розійшлися, не дійшовши до весілля. Мама тоді вже почувалася погано, і Соня відмовилась переїжджати до нареченого — не могла кинути її саму. А він не погоджувався жити в маленькій квартирі з хворою майбутньою тещею.
Так і залишилась у тридцять два роки Соня сама. Ті чоловіки, що працювали в редакції, були або одружені, або не пропускали жодної спідниці. А окрім роботи вона ніде й не бувала. Раніше — через маму, тепер — через втому й байдужість до власного життя. Її чекав самотній вечір перед телевізором або з книгою.
У суботу Соня прокинулась пізно, потягнулась і виглянула у вікно. Двір був вкритий тонким шаром снігу, на якому чітко вимальовувались сліди. Значить, не замерзло, сніг скоро розтане. І їй захотілось пройтись по тонкому білому покриву, залишити і свої сліди. Соня поквапилась у ванну.
Багато треба для щастя? Випав сніг і два затишні вихідні попереду. Соня поснідала, вдяглась і вийшла на вулицю.
— Сонечко, ти в магазин? Не купиш мені хліб і батон? — почула вона за спиною.
Це з вікна на першому поверсі визирнула сусідка.
— Добре. Може, ще щось? — спитала Соня.
Стара задумалась на мить.
— Ні, нічого більше, тільки хліб і батон. — Вікно зачинилось.
Ну що ж, у неї хоча б з’явилась мета. І Соня пішла до магазину, намагаючись ступати подалі від чужих слідів.
Віддаючи хліб сусідці, вона спитала, куди поділася калюжа перед під’їздом?
— Це новий двірник зігнав її. Молодець, правда?
— А куди старий подівся? — Не те щоб Соню це хвилювало. Вона спитала швидше для порядку.
— Помер тиждень тому. А ти зайди, розповіду тобі все, — запросила сусідка.
Робити все одно було нічого, і Соня зайшла до заставленої старою масивною меблями квартири.
— Іду я кілька днів тому з пошти, а у дворі чоловік сидить на лавочці. Сумний такий, але не п’яний. П’яниць я на вигляд відрізняю, бо чоловік пив, царство йому небесне. Цей не схожий на безробітного. Як не вигляну у вікно — все сидить. А вже холодно, листопад. Значить, думаю, немає йому куди йти.
Вийшла я до нього, спитала, чого він тут чекає. А в нього очі нещасні. Іди, кажу, до під’їзду, зігрійся. Якщо робота потрібна, кажу, у нас двірник помер. Он як засипало листям. Іди, кажу, доранку в ЖЕК, влаштуйся двірником, чого просто так сидіти?
Дивись, як двір вичистив. Працьовитий, вихований, вітається. І живе у комірці. Видно, що немає йому куди податись. Ось він, легкий на помині, — сусідка кивнула у вікно.
По двору йшов високий чоловік, явно не старий, але відрощена щетина додавала йому віку.
Наступного дня Соня побачила з вікна, як новий двірник скреб асфальт мітлою. Шурх-шурх, шурх-шурх. Вона довго спостерігала за монотонними рухами мітли. Не схожий він на звичайного робітника. ЦікавістьДвері відчинилися, і він увійшов, принісши з собою тепло і надію, щоб залишитися вже назавжди.
