Оксана з Марією Артемівною сиділи на старенькому ліжку під подвійними ковдрами. Січень лютував за вікном, щойно затопили піч, холод іще дер до кісток.
Не журіться, мамо. Все у нас вийде. Ми не пропадемо. Ось зараз пігулки приймайте, тихо промовила Оксана, намагаючись не показувати власну тривогу.
За звичкою назвала її мамою, хоча давно вже не були вони родиною: свекруха, а тепер майже чужі. Але рідна у серці.
В їхньому домі завше було троє: Марія Артемівна, її син та невістка Оксана.
Оксані було вже тридцять, коли одружилася вдруге. Для Дениса вона також була другою дружиною. Свою першу родину він залишив ще до того, як їхні долі перетнулися.
Марія Артемівна одразу прийняла Оксану, наче рідну. Обійме, вислухає як маму й не мала б. Батьків Оксана втратила у двадцять років, з родини лишилася лише вона.
Спільну мову знаходять, сміявся тоді Денис.
Так і промайнули пять років як одна мить. Та, на жаль, чоловік змінився. Роздратований і холодний, усе частіше повертався пяний. Грім гримів і на Оксану, і на матір.
Аж ось прийшов фатальний вечір.
Я подаю на розлучення! кинув Денис і вийшов з кімнати. Маєте дві доби зібратися.
Оксана навіть не встигла спакувати речі, як на порозі зявилася ефектна білявка з сумкою. Височенна, губи надуті, вії як помах батога Олеська. Явно не для праці народжена.
Оксана не втрималася розсміялася прямісінько в обличчя.
Ти мене променяв на це чудо? Хай щастить. Жаліти за цим мені немає чого.
А вона весела, огризнувся Денис. А ви з мамою дві безпросвітні курки.
Сам вирішуй, а матір навіщо ображаєш? рішуче кинула Оксана.
Зайчику, а ж твоя мати тут житиме? Олеська кокетливо підморгнула Денису величезними віями.
Мамо, тобі час йти, кинув, відвертаючись.
Куди ж мені? Усі гроші на хату віддала! стиснула край ковдри Марія Артемівна.
Живи вже, але в своїй кімнаті й не виходь. Тепер тут господарює Олеська.
Котику, вижени їх обох, перепросила тугою губою білявка.
Це ж моя мати, забурмотів Денис. У тебе теж така буде?
Така? Господи
Оксані урвався терпець.
Мамо, поїхали в село. Тут нам нічого робити.
Уже краще до села, ніж тут, відповіла жінка.
Оксана похапцем запаковувала речі: ліки, документи, скриньку, білизну.
Беріть усе. Нам чужого не треба, зневажливо кинула Олеська.
Денис мовчки дивився у вікно. Він вже тоді зрозумів, що втрачає найцінніше.
Тридцять хвилин потому Оксана стояла біля автівки. Марія Артемівна ковтала сльози на задньому сидінні й навіть не озирнулася на сина.
Як же ми далі жилимемо? схлипнула вона.
В мене невелика заначка. До першої зарплати вистачить. У вас є пенсія, мамо. Не пропадемо. На хліб і сало вистачить, поцілувала у тремтячу руку Оксана.
Приїхали в село, де минуло Оксанине дитинство. Хата зустріла холодом і тишею. Оксана швидко запалила піч, принесла води.
Як ти вправно ґаздуєш, похвалила Марія Артемівна.
Дід навчив. Головне не слухати сільські балачки.
Незабаром у хаті потеплішало.
У двері постукали.
Сусідонечко, ти повернулася! ввалився дядько Микола. Чого зимою? Бува хтось образив?
Он скільки пригод, але все обійдеться. Краще на чай залишайся.
Так минув тиждень. У хаті чисто і затишно.
А знаєш, Оксано, я теж сільська. Вийшла за міського, а залишилася вдовою. Денису тоді двадцять три було. Всі гроші пішли на цю хату. А він обіцяв дбати до смерті. Як воно обернулося…
Мамо, не плачте. І мені боляче. Може, й будуть у вас ще онуки…
Від тієї? Та не дай, Боже…
Дядько Микола як живе?
Самотній, жінка дітей не лишила, сама загинула. З дідом моїм дружив.
Минув місяць мов на одному подиху. Жодної звістки від Дениса. Аж ранок дзвінок.
Оксано, це міліція Ваш чоловік загинув у ДТП. Їхав з дівчиною, вона жива.
Як пояснити цю біду Марії Артемівні? Не витримає…
Оксано, ти вся бліда! Що сталося?
Мамо, сядьте! Дениса більше нема…
Боже ж мій! Як же це, дитинко… Це все через мене! Я ж йому життя віддала…
Ні, мамо, він вас вигнав…
А все ж мати
Їду на впізнання. Дядько Микола буде з вами!
І я з вами, твердо промовив Микола. Моя машина.
Похорон, сльози. Доля наче обірваний рушник.
Повернулися у дім Дениса: спадщина дружині й матері. Він навіть не оформлював розлучення.
Ви жінки, я щось та й стану у пригоді, твердо повторював дядько Микола.
У домі хаос, сміття, порожні пляшки і чужі сліди. За кухонним столом Олеська з невідомим чоловіком у самому халаті.
А ви чого тут? Це мій дім!
Де документи, панянко? зиркнув Микола.
У нас весілля було! Все моє!
Не вигадуй. Денис не встиг навіть розлучитися! втрутилася Оксана.
Чоловік мовчки змотався, Олесьці нічого не залишалося, як піти.
Замки змінили. Документи перевірили.
Багато речей викинули, усе прибрали. Дядько Микола не відходив від них.
Звик я до вас, дівчата.
Приїжджай до нас, Миколо, і ти вже свій.
Маша, ну ти ж бачиш, як він на тебе дивиться, сміється Оксана.
Що ти вигадуєш
Через рік Микола і Марія пошлюбилися. Двом разом жити затишно, і Оксану полюбили, як рідну.
А щастя не забарилося й до Оксани вона стала матірю для двох сиріт: сестри й брата з місцевого дитбудинку.
У родину не завжди приходиш по крові. Іноді доля дарує рідних через випробування й втрати. Але знайдеться в домі тепло і хліб, коли в серці любов і людяність.
