Внучка
З дитинства Настуня була для своєї матері Маряни абсолютно чужою людиною. Вона ставилась до доньки, як до звичайного предмету в хаті: що є, що немає різниці жодної. Постійні сварки з батьком Насті призвели до того, що коли він залишив Маряну і повернувся до своєї законної дружини, жінка взагалі втратила контроль над собою.
Пішов?! Значить, навіть не думав свою прибиральницю кидати! Нерви всі витріпав! Мені брехав! горлала Маряна у слухавку, а тепер залишив мене з цим байстрюком? Я її або викину у вікно, або на вокзалі залишу!
Настуня притисла руки до вух і тихенько заплакала. Нелюбов рідної мами вона відчувала кожною клітинкою.
Мені байдуже, що ти будеш робити зі своєю дитиною. Я ще й сумніваюся, що вона від мене. Прощай! відрубав батько, Дмитро.
Маряна, наче розлючена, швидко напхала у сумку Настуні одежину й документи, схопила пятирічну дівчинку за руку й сіла з нею в таксі.
Ото я вам покажу! крутилося у неї в голові. З пихатим тоном сказала водієві, куди їхати.
Збиралася вона залишити доньку його матері, Олені Миколаївні, яка жила в селі під Львовом.
Таксистові цинічна молодиця, яка грубо сперечалась із дитиною, зразу не сподобалася.
Мамо, я хочу до туалету попросилася Настуня, стишуючи голос.
Відповідь матері була така різка, що водій ледь стримався. У нього теж росла внучка і невістка її пестила, мов пташку, а тут навпаки.
Потерпи! У бабки своєї й сходиш!
Маряна сердито повернулася до вікна й надулася.
Легше, шановна, не витримав водій. Інакше висаджу вас, а дівчинку заберу в службу у справах дітей.
Ти ще рот закрий! Знайшовся лицар. Я можу й заяву написати, що ти щось недобре замислив щодо моєї дитини! Кому повірять тобі чи матері, що вся у сльозах? Не твоє діло як хочу, так і виховую!
Чоловік змовк воювати з божевільною собі дорожче. Але дівчинку було щиро шкода.
Через півтори години підїхали до хутору.
Почекай, я швидко, Маряна навіть не встигла вийти, як таксист рвонув із місця.
Прийдеш пішки, гадюко, кинув наостанок.
Вона скривилась, плюнула і грубо смикнула доньку в двір, відчинивши хвіртку ногою.
Беріть своє щастя! Робіть, що хочете. Ваш синочок сам дозволив. Мені вона не потрібна! прорекла Маряна хрипким прокуреним голосом і, не озираючись, вискочила за ворота.
Олена Миколаївна розгублено дивилась їй вслід.
Мамо! Мамочко! Не покидай мене! розпачливо закричала Настуня, розмазуючи сльози кулачками.
Вона побігла за матірю, яка вже виїжджала на дорогу.
Відчепись від мене! Живи з бабою! кричала Маряна, відпихаючи дівчинку.
Почали виходити сусіди. Олена Миколаївна, схопившись за серце, як могла, підхопила ридаючу внучку.
Йди до мене, моя зіронько, промовила крізь сльози, бо вперше бачила цю дитину.
Дмитро не повідомив матері про свою доньку.
Я тебе не скривджу, не бійся. Хочеш, приготуємо вареники? І сметанка є, шепотіла вона, ведучи дівчинку до хати.
На хвіртці Олена Миколаївна ще побачила, як Маряна зупинила попутку і зникла у хмарах пилу.
Більше ніколи ніхто про неї не чув. А внучку Олена Миколаївна прийняла як найбільший дарунок. Не було і гадки, що вона не рідна: й на Дмитра схожа справжня його донька.
Я тебе вирощу, Настуню. На ноги поставлю, скільки сили вистачить все віддам.
І виховала її з любовю та турботою. Проводила у перший клас. Час майнув, як одна мить.
Ось уже й одинадцятий клас, ось-ось випускний. Настуня виросла справжньою красунею доброю, щирою, начитаною. Мріяла стати лікаркою, хоча поки що вступала до медичного коледжу.
Шкода, що тато так і не признав мене зітхала дівчина, пригортаючись до бабусі. Вечорами вони сиділи на ганку й проводжали сонце.
Бабуся тремтячою рукою гладила Насту по голові, але відповідати не знала що. Її син Дмитро на дочкою не переймався, в нього з першою дружиною був спільний син, якого любив до нестями. А Настю мати не визнавав. Коли інколи приїжджав намагався принизити її, обзиваючи бідною.
Сам ти злидень! не витримала якось Олена Миколаївна, тільки й приїжджаєш до мене на пенсію, грошей просиш. А ні ти, ні твоя жінка не без роботи! Із матері останню гривню тягнеш. Йди, Дмитре, і не повертайся.
Добре! Захочеш померти навіть на похорон не приїду! крикнув він, жбурнувши до машини сина Владислава, який на подвірї дражнив Настю, і поїхав. З того часу ні слуху, ні духу.
Бог йому суддя, Настуню, зітхала Олена Миколаївна. Пішли, чаю попємо, а завтра в тебе вручення атестату!
Літо минуло за клопотами, настав час проводжати Настю до Львова, у навчання.
Без Володі-сусіда ми б самі не впорались він до гуртожитку довезе з усіма сумками, поспішала Олена Миколаївна. Відчувала: сили вже не ті треба важливу справу владнати.
Біля гуртожитку Настя довго обіймала бабусю.
Бабцю, головне вчитись! Бо далі можу лише на себе розраховувати. Ти у мене найсильніша й найрідніша!
Олена Миколаївна усміхнулась і, попрощавшись, поїхала із сусідом до нотаріуса.
Настя їздила до бабусі щовихідних. Хвилювалася за її здоровя, багато вчилась і мріяла вступити на лікаря. Вірила: знання продовжать життя її бабусі.
Згодом дівчина почала приїздити рідше. Вона закохалася в одногрупника Сашка. Парубок гарний, розумний, сам прагнув до інституту.
Олена Миколаївна раділа за внучку. Після закінчення коледжу з червоним дипломом молодята побралися. Їм було по двадцять.
На скромному весіллі у місцевій кавярні зі сторони нареченої була тільки бабуся.
Ти для мене не лише бабуся, ти мені і мама, і тато. Все тепло й любов твого серця я відчувала завжди. Ти мене виростила, годувала, виховувала, вдягала, Настя сказала з тремтінням у голосі. Я тобі безмежно вдячна, бабусю!
Опустилася перед нею на коліна й обійняла. Гості по-справжньому зворушилися.
Вставай, доню, прошепотіла Олена Миколаївна, охоплена гордістю.
Тут нема чого соромитись! голосно сказав Сашко й посадив бабусю поряд. Ви тепер головна у нашій великій сімї! і обвів поглядом близьких.
Весь вечір лились тости за щастя молодих і здоровя Олени Миколаївни, яка виростила таку чудову дівчину.
Невдовзі Олена Миколаївна злягла. Сили її покинули виконала свій обовязок до кінця.
Настя і Саша по черзі доглядали її, поєднуючи це з навчанням.
Одного разу бабуся взяла Настю за руку:
Коли мене не стане, приїдуть круки син з невісткою. Дай їм рішучу відсіч. Я ще кілька років тому оформила дарчу на тебе. Все в нотаріуса.
Бабцю…
Мовчи. Справжніх батьків у тебе не було, лише я як могла, піклувалася. Мені спокійніше буде піти, знаючи: у тебе є дах над головою. Будете з Сашком продасте хату, купите квартиру у Львові.
Настя розплакалася. Слів не було. Грудка стояла в горлі.
Завдяки догляду бабуся прожила ще півтора року й тихенько відійшла у сні.
Як вона й казала, на сороковини зявився батько з родиною.
Виселяйтесь! різко сказав Дмитро. Поки жива була мати жили, тепер ви тут нічого не маєте.
Настя спочатку розгубилась зневажливий батьківський погляд, перелякана нова мачуха й Влад, який оглядав оселю із жуйкою за щокою, вже уявляючи, як проситиме батька швидше продати, щоб мати на машину.
Увійшов Сашко й спокійно поклав покупки на стіл.
Це хто такий? Коханців уже водиш? обурився Дмитро.
Я її чоловік. А ви хто? Не памятаю, щоб ми знайомі були.
Вийти обидва! закричав Дмитро, показуючи на двері.
Чому такий тон? Настя повноправна господиня. Показати дарчу? іронічно сказав Сашко.
Яку дарчу?… залопотів Дмитро.
Дмитре, ця вивертюга щось зробила твоїй матері! заголосила його дружина.
Я цього так не залишу! Доведу, що ти не моя дочка! стиснувши кулаки, кричав батько.
Збирай речі, злидарка, ми тебе виженемо, підлив масла Влад.
Пішли, залишивши пустку. Настя сіла на підлогу і розридалась. Чому вони такі жорстокі? Чим вона завинила? За все дитинство від батька навіть цукерки не отримала. А тепер і дах хочуть відібрати.
Невже їм погано живеться? Сашко, це ж останнє, що залишилось від бабусі! у сльозах промовила Настя.
Сашко міцно обійняв дружину.
Завтра оголосямо продаж хати! Інакше не дадуть спокою. Не заперечуй так і хотіла бабуся!
Так тільки я не думала, що це станеться так швидко. Тут моє все дитинство!
Будинок купили швидко гарне обійстя з садом, далеко від дороги, з вікон видно сосновий ліс. Покупці не торгувалися.
Настя з Сашком купили маленьку квартиру у центрі. Скоро у них мала зявитися дитина улюблена й бажана.
Засинаючи, Настя думала про бабусю:
«Дякую тобі, рідна Ти подарувала мені справжнє життя».
Після всього пережитого я зрозумів, що найдорожче у житті це ті, хто любить тебе безкорисливо. Чужим людям я ніколи не буду зобовязаний так, як бабусі. Усе, що маю завдяки її доброті й нелегкій долі. Я вдячний життю за неї і буду робити все, щоб мої діти теж знали справжню любов і підтримку родини.
