У сні, який здавався одночасно вулицею старого Києва і безмежним полем під зоряним небом, Зоряна не могла й у думці не уявити, що запропонує Миколі переїхати до неї. Тільки спілкування це одна картина, а спільне життя зовсім інша.
У суботу Зоряна чекала Миколу на чергову прогулянку, коли вулиці перетворилися на мякі хвилі. Відкривши двері, вона раптом побачила його, як би вивернувши дві гігантські валізи, з яких повільно виростали гілки липи.
Зоряна сиділа в крісліпарубку і листала фотографії на телефонімозаїці. Ось вони з Миколою в парку годували качок, ось крокують під кленовим листям, а це їхній спільний грибний поход, який завершився, коли мох піднявся до колін. Півроку знайомства пролетіло, як один спалах блискавки над Дніпром.
Зустрілися вони на інтернетринку душ, де кожен клік був кроком по золотому мості. Їй шістдесят один, йому шістдесят три. Обоє розлучені, діти дорослі, кожен живе по окремій вулиці.
Микола одразу сподобався Зоряній: інтелігентний, начитаний, з тонким гумором. Він не шукав жодної «мами» для своїх дітей, а лише спілкування з цікавою особою.
Зустрічалися двічітри рази на тиждень: то в театрі, де актори зявлялися лише в образах снів, то в галереї, де картини шепотіли історії. Кава в крижаній чашці, прогулянки по ліхоманному місту, поїздки на хутір до подруги. Зоряні подобалося таке беззобовязальне спілкування, проте з душевною близькістю.
Зоро, розкажи, як ти живеш? запитував Микола після однієї з цих мить.
Добре, тихо, спокійно. Живу одна вже пять років, звикла.
А не нудно?
Іноді. Але в мене є подруги, дочки навідуються. І тепер ти є.
Це приємно чути.
Після розлучення Микола орендував однокімнатну квартиру в старій будівлі, де стіни кудись підводили, а господиняпримха завжди підвищувала плату, мов хвилі піднімаються у шторм.
Але що вдієш, мимоволі говорив він, житла нема. Після розлучення все колишній дружині залишилося. Батьки колись купили цю квартиру, а той ремонт, що я робив власними руками, нікому не доведеш.
А ти не думав купити щось собі?
Та де візьму стільки гривень на квартиру?
Зоряна розуміла. У неї була трикімнатна оселя в хорошому районі, яку вона будувала роками, заробляючи на хліб і сонце. Доньки давно живуть окремо, тож простору було багато.
Але жінці й на думку не спадало пропонувати Миколі переїхати до неї. Спілкування одна справа, а спільне життя зовсім інша.
У суботу Зоряна знову чекала його. Відкривши двері, вона побачила Миколу, що стояв під дощем валіз, з яких капали блискучі краплі, наче зорі.
Миколо, що сталося? запитала вона, голосом, що розтікався по підлозі.
Зоро, можу зайти? Зараз поясню.
Вони перейшли до кімнати, де валізи розкривалися, мов крила. Микола залишив їх у передпокої і сів на диванхмару.
Розумієш, господарка квартири вирішила її продати, сказала, що треба звільнитися за тиждень.
І що тепер?
Тепер у мене немає де жити. Іншу квартиру одразу не знайдеш, а грошей як ріки без води.
Зоряна відчула, як її серце починає битися у такт тихому маршу.
Миколо, я подумала у нас уже півроку серйозні стосунки. Ми знаємо один одного. Може, спробуємо жити разом?
Разом? перепитала вона, голосом, який розпливався, наче крижаний кристал.
Ну, так. У тебе трикімнатна, місця багато. Я ж не безхлібний ще працюю, на продукти і все інше підскочуватиму.
Миколо, але ж ми про це ніколи не говорили.
А навіщо говорити заздалегідь? Життя саме все підказало.
Зоряна відчула розгубленість, ніби її думки плавають у морі без берегів.
Миколо, треба подумати.
А що тут думати? Ми ж любимо один одного.
Любити й жити разом різні речі.
Чому різні? У нашому віці час визначатися.
Визначатися у чому?
У відносинах. Якщо зустрічаємось, значить, маємо бути разом.
Вона поглянула на валізи, що тепер виглядали як великі кістяки, що їхав час.
А якщо я проти?
Проти чого? Проти щастя?
Проти того, що хтось приїхав до мене з речами, не спитавши навіть дозволу.
Зоро, не гнівайся. Я ж не зі зла. Просто обставини так склалися.
Обставини не складаються. Їх створюють люди.
Що ти маєш на увазі?
Те, що треба було спершу поговорити зі мною, а потім везти валізи.
Микола замовк, розмірковуючи над цим.
Добре. Тоді поговорімо зараз. Я пропоную нам жити разом.
Я відмовляюся.
Чому?
Тому що мені подобається жити самій. Мені подобається наше спілкування, а спільне життя не мій шлях.
Але чому? Ми ж підходимо один одному.
Підходимо для зустрічей, прогулянок, спільного дозвілля. Але не для спільного побуту.
А в чому різниця?
Побут це щодня. Це звички, порядок, компроміси.
Ну то й що? Можна і підлаштуватися один під одного.
У цьому й річ, я не хочу підлаштовуватися. Мені добре, як є.
Микола виглядав засмученим, як хмара, що не може розпастися.
А якщо я запропоную офіційно одружитися?
Навіщо?
Як навіщо? Щоб все було правильно, полюдськи.
Миколо, шлюб нічого не змінить. Я все одно не хочу жити разом.
Тоді який сенс у наших стосунках?
Той самий, що й раніше. Ми зустрічаємось, спілкуємось, проводимо час разом.
А що далі?
Продовжуємо зустрічатися.
Але ж це несерйозно!
Чому несерйозно? Мені такі стосунки підходять.
А мені ні. Я бажаю стабільності.
Яка стабільність тобі потрібна? спитала Зоряна, сідаючи навпроти.
Звичайна. Сімейна. Щоб жити з коханою людиною, разом снідати, плани будувати.
Я не хочу снідати щодня з кимось. Не хочу підлаштовуватися під чиїсь плани.
Але ж ти самотня!
Я не самотня. У мене є дочки, подруги, ти є. Самотність і життя самотужки різні речі.
Не розумію різниці.
Різниця в тому, що зараз я вибираю, коли та з ким спілкуватись. А якщо будемо жити разом, вибору не залишиться.
Зоро, у шістдесят років настав час думати про те, хто буде поруч у старості.
Я думаю. Але це не обовязково має бути чоловік.
Хто ж тоді?
Доньки, доглядальниця, соціальні служби. Варіанти є.
Але ж це не те!
Тобі може й не те, а для мене нормально.
Микола підвівся, крокуючи по кімнаті, що сховалась у глибоких тінях.
Отже, ти пропонуєш мені далі жити в орендованій квартирі і зустрічатися з тобою у вихідні?
Пропоную жити так, як тобі зручно. А зустрічатися коли нам обом цього захочеться.
А якщо мені квартиру винаймати нема на що?
Ну, це ж твої проблеми, не мої.
Жорстоко, Зоро.
Натомість чесно. Я не зобовязана розвязувати твої житлові питання.
Але ж ми зустрічаємось!
Зустрічаємось. І що? Це не робить мене відповідальною за твоє життя.
Микола сів назад на диванхмару і замислився.
Зоро, а якщо я знайду квартиру, ми продовжимо спілкуватися?
Звісно, якщо захочемо.
А поки я шукаю, можна залишитись у тебе на якийсь час?
Не можна.
Зовсім?
Зовсім.
Чоловік зрозумів, що жінка налаштована серйозно. Він підняв валізи, які тепер світилися, немов ліхтарі майбутнього, і попрямував до дверей.
Отже, мені доведеться шукати й житло, і нові стосунки.
Можливо.
Зоро, а ти не пошкодуєш?
Ні.
Микола пішов, і більше не дзвонив. Зоряна повернулася до свого спокійного життя, яке, немов тихий потік Дністра, текло без зайвого шуму. У шістдесят років вона цінувала спокій вище відносин, а свободу понад будьяку компанію
А як би ви вчинили в цій ситуації? Поділіться в коментарях, що ви думаєте. Ставте вподобайки.
