Щоденник самотніх сердець
Напередодні Нового року мешканки будинку для літніх людей у маленькому містечку біля підніжжя Карпат з надією чекали на своїх дітей. Ті, хто не міг ходити, прислухалися до розповідей тих, хто визирав у вікна, мріючи побачити знайомі обриси. Але сніг заметав стежку до воріт, і жодна душа не звернула з розчищеної центральної дороги до притулку. Двір потонув у сугробах, наче нікому не було справи до самотніх старих.
У Ганни Іванівни був син, про якого вона розповідала з гордістю, хоча й із легким почуттям провини перед подругами. Її Василь був успішним архітектором, невістка — бухгалтеркою у великій фірмі, а онук уже закінчував університет. Ідеальна родина, про яку інші могли лише мріяти. У подруг же діти були хто в тюрмі, хто у запій, а хто й зовсім зник безвісти. Ганна ніби соромилася свого щастя, але в душі вірила, що Василь про неї не забуде.
Ввечері бабусі збиралися у спільній кімнаті й, щоб не дати пам’яті згаснути, розповідали одна одній історії свого життя. Повторювали старі байки, чіпляючись за спогади, як за рятувальне коло.
Ганна в перші дні в притулку розповіла подрузі Марії, що народилася у глухому закарпатському селі. Кілька років тому син умовив її покинути рідний дім. Обіцяв турботу, затишну кімнату у своїй квартирі. Чоловік Ганни, загинулий давно, не хотів їхати, бурчав, що місто — не для них, але поступився. Василь, знаючи, що батько — ветеран Другої світової, побачив у цьому вигоду. Прописав його у місті, і незабаром родина отримала простори трикімнатний будинок. Невістка, Оксана, не могла стримати сліз радості — до того вони тіснилися у маленькій комуналці.
Але через рік чоловік Ганни помер. Вона залишилася сама, і горе так підкосило її, що стався інсульт. Дивом вилікувалася, почала ходити, але догляд за нею став тягарем для родини. Оксана все частіше злилася, хлопала дверима, а інколи й кричала на Василя. Ганна все чула й, не в силах виносити сварки, сама попросила сина: «Відвези мене до будинку для літніх, не хочу, щоб ви через мене сварилися». Василь мовчки кивнув, і незабаром Ганна опинилася у притулку.
У Марії була своя біда. Її син, Олег, був доброю людиною, але життя його пішло під укіс. Він сидів у в’язниці, але перед Новим роком мав вийти на волю. Марія чекала на нього, як чекають на диво. Вона розповідала, що виною всьому — його дружина, Наталя. Та працювала у продуктовому магазині й приносила додому то ковбасу, то сир, а потім і пляшки з горілкою. Спочатку пили «задля настрою», але згодом це стало їхнім життям. Наталю вигнали з роботи, і вони з Олегом почали красти. Спочатку обчистили будинок Марії, потім дісталися до сусідів. Коли у бабусі віднялися ноги, вона не витримала й попросилася до притулку, щоб не бачити, як син котиться у прірву.
Олег потрапив за ґрати, але у листах клявся матері, що виправиться, почне нове життя. Про дружину він не згадував — Марія навіть не знала, чи жива та. Щоранку вона молилася, щоб син виконав обіцянку й прийшов до неї.
День добігав кінця, але біля воріт так ніхто й не з’явився. Бабусі пошепки питали: «Може, щось трапилося? Невже вони просто забули?» Надія танула, як сніг під рідкісними променями зимового сонця.
Коли оголосили відбій, у кімнату Ганни й Марії увійшла чергова медсестра:
— Маріє Петрівно, у вашого Олега на руці татуювання у вигляді якоря є?
— Є! — скрикнула Марія, зриваючись з ліжка, попри біль у ногах.
— Живий він, не бійтеся. У сторожці спить, біля котельні. Одяг на ньому здертий, борода до грудей. Хотів до вас, та постидився у такому вигляді показатися.
— Оленко, голубко, візьми гроші, нагодуй його, одягни, — заплакала Марія, простягаючи медсестрі зім’яті купюри.
— Не треба грошей, — посміхнулася та. — Він ситий, обігрітий, вимитий. Спить міцно. Завтра зранку очікуйте у гості.
Марія, витираючи сльози, дякувала медсестрі, а та лише махнула рукою й вийшла. Ганна лежала, вдивляючися у стелю. Василь не приїхав. Обіцянка, дана сином, виявилася порожнім звуком. Серце стискалося від туги, але вона мовчала, не бажаючи засмучувати подругу, чия радість у той момент здавалася єдиним світлим промінням у їхній холодній кімнаті.
