Мам, а уявляєш, якщо я поступлю до Києва? Там така кафедра іноземних мов, я читала в інтернетфорумах випускники потім у ООН працюють, навіть у посольствах
Ірина, відрізаючи огірки, подивилася на мене, ніби я щойно запропонувала танцювати на столі.
Олеся, ти що? Який Київ? з усмішкою підкотила вона, повертаючи увагу до салату. Куди тобі! Там таких розумних пруд пруди. Спустись на землю! Обломаєшся, приползеш назад, а місце в нормальному вузі вже займе хтось інший.
Але мої бали
Бали, бали. Ірина махнула ножем. Радій, що тут є куди йти. І будеш зі мною, не доведеться по чужих кутках митися.
Я замовкнула, глянувши у вікно. Мама завжди забороняла мені мріяти. Результати ЗНО я бачила у своїй кімнаті, зачиняючи двері на защелку. Девяносто чотири з української, девяносто один з англійської, вісімдесят девять з суспільствознавства. Перечитала цифри тричі, не вірячи. Потім повільно відкинулася на подушку, притиснувши погляд до тріщини у стелі, що нагадувала карту незнайомої країни. У голові було одночасно порожньо і дзвінко.
Я одна з кращих випускниць району. З такими бали можна вступити куди завгодно.
Куди завгодно
Того вечора я сиділа за компютером до трьох ранку, переглядаючи сайти вузів, листала програми, читала відгуки, порівнювала проходні бали. Коли мій погляд впав на сторінку Київського національного університету з історичною будівлею на заставці та описом іноземних мов, щось клацнуло всередині, ніби замок, що нарешті відкрився.
Ось воно. Ось куди треба.
А мама не оцінила мій вибір.
Навіть не думай! голос матері здійнявся в крик. Який Київ?! Ти мене тут одну залишити хочеш?
Ірина металась по кухні, схоплюючись то за край столу, то за спинку стільця.
Мам, я не залишаю
Залишаєш! Зрадниця! Я тебе виховала, життя тобі присвятила, а ти
Цей спектакль повторювався щодня.
Я перестала нормально спати. Під очима зявилися темні кола, апетит зник. Я ходила по квартирі, як тінь, намагаючись не потрапляти в поле зору мами, та це було неможливо двокімнатна оселя занадто мала, щоб сховатися.
Іра, вже досить, сказала тітка Марина, молодша сестра мами, яка приїхала на вихідні і застала нову сцену трагедії. Дівчина молодець. Нехай їде, навчається. Це ж її майбутнє!
А моє майбутнє лишитися тут самій?!
Тобі сорок три! Все життя ще попереду. Марина не витримала. А Олеся не твоя доглядачка! У неї своє життя!
Бабуся, тихенька й схвильована, сиділа в куті і кивала головою.
Ірочка, відпусти дитину. Пізніше будеш клювати собі лікті, бо не дала їй шанс на щось більше.
А Ірина не слухала. У голові зростав план. Через кілька днів я обшукала весь шафа, усі ящики. Паспорт, свідоцтво про народження, атестат все зникло.
Мам! Де мої документи?
Ірина сиділа перед телевізором, наче переможець.
Там, куди ти не дістанешся. І не підписую нічого, зрозуміла? Тобі сімнадцять, без мого дозволу кудись не поїдеш.
Я опустилася на стілець. У голові крутилось лише одне: прийом закінчується через тиждень, а у мене ні документів, ні підпису мами.
Я подзвонила до університету ввічливий голос сказав, що неповнолітнім абітурієнтам потрібна згода законного представника. Без виключень.
Я зателефонувала юристу на гарячу лінію він підтвердив: до вісімнадцяти років мати має право розпоряджатися життям дитини.
Тітка Марина приїхала ще двічі, намагаючись домовитися, та марно. Ірина тримала мене, ніби від цього залежало її існування.
За три дні до завершення прийому я здалася. Ми поїхали до місцевого університету. Сумний будинок на околиці міста, з облупленою штукатуркою кольору старого сиру і вивіскою, що скрипіла.
У приймальній палати пахло пилом і безнадією. Жінка за столом приймала документи, не дивлячись в очі, і буркала про графік.
Я вийшла на ґанок і довго стояла, дивлячись на сілий асфальт. Усередині було порожньо. Спалено до дна.
Ось бачиш, як добре! мама сяяла. Будеш зі мною. Нікуди їхати не треба. Я ж казала не варто хапати за хвости!
Перші місяці навчання перетворилися на особливу тортуру. Преподавалі старі конспекти двадцяти рокової давності, студенти сиділи в телефонах, а у туалетах першого поверху замки вже не працювали, про що чули вже пять літ.
Я ходила на заняття через силу, потім почала прогульки.
Де ти зникаєш? запитала однокурсниця Юля, єдина, з ким я інколи обмінювалася словами, наздогнавши мене в коридорі.
У бібліотеці.
То була правда. Міська бібліотека стала моїм притулком. Там я години сиділа, обкладена підручниками з граматики, фонетики, краєзнавства. Готувалась. До чого саме? Я ще не визнавала навіть собі.
Вісімнадцятиріччя випало на сілий листопадовий вівторок. Мама випекла торт і запросила сусідку я відсиділа годину, задувши свічки, зїла шматок і повернулася до своєї кімнати.
А вранці вирушила до деканату.
Заява про відрахування за власним бажанням, я поклала листок на стіл.
Секретарка підняла брови, але мовчала. Бачила й гірше.
Додому я діставала з тайника за шафою свої документи мати віддала їх одразу після вступу. Паспорт, атестат, свідоцтво про народження все на місці.
Куди це збираєшся? прозвучав голос мами.
Я обернулася. Ірина застигла в дверях.
Їду. У Київ.
Що?! Знову за своє?! Я забороняю!
Мені вісімнадцять. Ти більше не можеш вказувати, як мені жити!
Ірина злізла від гніву.
Ти ти недобра! Після всього, що я для тебе
Я подзвоню, коли влаштуюсь, я застебнула блискавку на сумці.
Вийшла з квартири, залишивши за собою клітку.
Тітка Марина чекала мене на автовокзалі.
Ось, вона простягнула племінниці конверт. Откладаю. На перший час хватить.
Я намагалася сперечатися, та вона лише помахала рукою.
Мовчи. Ти заслужила. Вона обійняла мене міцно, аж хрустало. Не здавайся там, слухай? Що б не було не здавайся.
Автобус до Києва відїхав о шостій ранку. Я дивилася, як сірі пятиповерхівки мого містечка розчиняються в утренньому тумані. Не плакала. Сльози не було. Тільки дивний дзвінкий відчуток ніби нарешті вдихнула повітря повністю.
Кімната в гуртожитку виявилася крихітною ліжко, стіл, стілець, і все.
Роботу я знайшла через три дні офіціанткою в кафе. Змінялись по дванадцять годин, ноги в кінці дня бурлили, а запах підгорілого цибулі, здавалось, вкоренився у волосся назавжди. Оклад вистачав на кімнату, їжу і найголовніше підручники.
Рік пройшов у напруженому ритмі. Ранок спати до останньої хвилини. Післяполудневий час робота. Ніч конспекти, тести, аудіювання. Я жила в голоді в буквальному сенсі. Обідала залишками з кухні кафе, вечеряла чаєм з хлібом. Схуднула на шість кілограм. Одного разу ледь не знепритомніла в залі, менеджер відправив мене додому і наказав нормально харчуватися.
Але я штовхала себе вперед. Моя мрія була живою, і здаватися не можна було.
Літом я подала документи. Того ж університету, тій же кафедри. Прохідний бал був високий, та мої результати ще вищі.
Списки оголосили в серпні. Я стояла перед стендом, шукаючи прізвище серце колотилося в горлі.
Знайшла.
Бюджет.
Я осіла прямо на сходах старого будинку зі сводчастими стелями і вітражами. Люди проходили повз, хтось оглядався, а мені було все одно.
Я це зробила
Пять років пролетіли, мов один довгий, насичений день. Я жодного разу не їхала у рідне село. Ігнорувала прохання мами приїхати на Новий рік, на день народження.
А Ірина дзвонила все рідше. Наші розмови починалися скаргами і закінчувалися звинуваченнями. Я слухала, кивала в трубку, говорила: «Угу. Так. Зрозуміло. Пока, мамо».
І поверталася до свого життя.
Червоний диплом я отримала в червні, вранці. Вийшла з університетської будівлі, стискаючи диплом у руках, і зупинилася на набережній.
Пропозиція роботи вже чекала в пошті міжнародна компанія, відділ перекладів, зарплата, про яку раніше й не мріяла.
Телефон завібрував. Мама
Олеся, коли приїдеш? У мене тут
Мам, я перебила мяко, та твердо. Я щойно отримала диплом. У мене робота в Києві. Я не повернусь.
Пауза, потім всхлип.
Ти мене залишила! Я так і знала! Неповоротна
Пока, мамо. Подзвоню через кілька місяців.
Я відклала трубку і подивилася на воду сіру, з блиском світла. Десь удалі гудів теплоход.
Я посміхнулася тихо, собі. Не дозволила собі зломити. Я досягла свого.
