Оце мені тільки бракувало…
Марічка жила сама. Дітей у них із чоловіком не було. Спочатку сподівалися, намагалися, потім вирішили взяти дитину з дитбудинку. Вона вирішила, а чоловіка це мало цікавило. Йому все було добре. Мабуть, Марічка занадто довго готувалася до такого кроку, вагалася, а час йшов, і після сорока вона сама відмовилася від цієї ідеї. Справді — злякалася.
Чоловік любив туризм: походи з рюкзаками, намети, пісні біля багаття. Треба віддати йому належне — гарно грав на гітарі. Товариський, любив компанії.
У молодості й Марічці подобалося таке життя. Але з віком їй усе важче було. Набридло витрачати вихідні на марш-кидки, повертатися недільним вечором, швидко митися — і знову на роботу, з подряпинами від комарів, обвітреним обличчям, без манікюру. Хотілося виспатися, прийняти гарячий душ, а не митися в холодній річці чи каламутному ставку. Користуватися зручним туалетом, а не підставляти оголену спину ошаленім комарам.
Від постійних вражень теж втомлюєшся. Почало часто схоплювати спину, боліли суглоби. І вона перестала ходити в походи.
Чоловік виявив солідарність — теж пропустив пару разів. Але вона бачила, що йому нудно, не сидиться на місці. Тож умовила його йти самому. Він зрадів.
— Нащо ти відпустила чоловіка одного? Пам’ятай моє слово — якась його приберe до рук. Нічого, з часом заспокоївся б, — лаяла її подруга.
— У молодості не прибрала — тепер навряд.
— Даремно ти так. Чоловік — не жінка, у будь-якому віці в ціні, — похитала головою подруга.
— І що? Пропонуєш іти з ним, щоб не зрадив? Через біль? Та годі вже. Якщо захоче — то й вдома знайде можливість. Для зради не обов’язково йти в ліс. До того ж у нас своя компанія.
— Ну-ну, — сказала подруга.
Більше чоловік не запрошував Марічку. Ходив сам. І якось непомітно вони почали віддалятися. Не стало спільних тем, спогадМарічка відчула, як серце стиснулося, але вдихнула глибоко і проказала: “Ти ж знаєш, у мене вже немає місця для чужих історій”.
