Мій щоденник.
У мене є невеличка квартирка — затишна, з квітами на підвіконні та старим кріслом, яке я обожнюю. Після весілля ми з Олегом вирішили оселитися саме тут, і я сподівалася, що це буде наша маленька оаза. Але не минуло й двох місяців, як мій чоловік почав скаржитися, що йому далеко їздити на роботу. Спочатку думала, що він просто втомлюється, але тепер ці нарікання лунають кожен день, і я вже не знаю, як на це реагувати. Чи поступитися та переїхати, чи стояти на своєму, адже це мій дім, моя фортеця. Але знаю одне — його бурчання починає мене дратувати, і я боюся, що це лише початок наших проблем.
Ми з Олегом одружилися півроку тому. До весілля він жив із батьками на іншому кінці міста, а я — у своїй квартирі, яку купила за допомогою батьків та кредиту. Квартира невелика, одна кімната, але для двох цілком комфортна. Я вклала в неї душу: пофарбувала стіни у теплий бежевий, повісила штори, які сама вибрала, розставила книжкові полиці. Коли вирішували, де жити після весілля, я запропонувала свою оселю. Олег погодився: “Наталко, твій дім ближче до центру, та й своя житплоща — це добре”. Я була щаслива, уявляла, як разом готуватимемо вечері, дивитимемося фільми, будуватимемо плани. Але, мабуть, мої мрії були занадто рожевими.
Перші тижні все було добре. Олег допомагав із ремонтом, разом купили новий диван, навіть жартували, що наша квартирка — як гніздечко для двох. Але потім він почав повертатися з роботи хмуріший за осіннє небо. “Наталко, — каже, — сьогодні півтори години добирався, пробки жахливі”. Його офіс знаходиться на околиці, і з нашої квартири туди справді їхати годину, а то й більше, якщо затори. Я співчувала, пропонувала виїжджати раніше або шукати коротші маршрути. Але його це не задовольняло. “Ти не розумієш, — бурчав він, — я щодня витрачаю три години на дорогу. Це не життя”.
Я намагалася бути розуміючою. Казала: “Олежу, давай подумаємо, як полегшити тобі шлях. Може, машину змінимо або каршеринг спробуємо?” Але він лише махав рукою: “Машина не допоможе, Наталко. Треба жити ближче до мого офісу”. Ближче? Тобто він пропонує переїхати? Я прямо запитала, і він кивнув: “Ну так, було б простіше, якби ми зняли щось поряд із роботою”. Я ледь не поперхнулася кавою. Зняти? А моя квартира? Мій дім, за який я п’ять років виплачувала кредит, який облаштовувала з такою любов’ю? Просто кинути його і переїхати на інший кінець міста, тому що йому незручно?
Я намагалася пояснити, що для мене ця квартира — не просто стіни. Це мій перший серйозний крок, моя незалежність. Я пишаюся нею, навіть якщо вона маленька й не у найпрестижнішому районі. Але Олег дивився на мене, як на дитину, і говорив: “Наталко, це лише квартира. Ми можемо здати її й жити там, де мені буде зручніше”. Зручніше йому! А я? Мені, до речі, звідси до моєї роботи двадцять хвилин пішки. І я люблю цей район — тут парк, де я гуляю, кав’ярня, де ми з подругами п’ємо каву, сусідка, яка інколи приносить пиріжки. Чому я маю від цього відмовлятися?
Ситуація загострюється з кожним днем. Тепер Олег нарікає не лише на дорогу, а й на все інше. То йому тісно в нашій однушці, то голосно через сусідів зверху, то “тут пахне старим будинком”. Старим? Це панелька, якій тридцять років, і я нещодавно зробила ремонт! Я почала думати, що справа не тільки в дорозі. Може, він просто не хоче жити в моєму домі, бо це “моє”? Я одного разу запитала: “Олежу, якби ми жили у твоїх батьків, ти б так само скаржився?” Він завагався, потім буркнув: “Там теж далеко, але хоча б просторіше”. Просторіше? Тобто моя квартира йому не підходить?
Я порадилася з мамою, сподіваючись на підтримку. Вона вислухала й сказала: “Наталко, шлюб — це компроміс. Якщо йому так важко, подумайте, як знайти середину”. Але яка середина? Здати мою оселю й переїхати туди, де зручно йому? Чи залишитися тут, слухаючи його нарікання? Я запропонувала інакший варіант: нехай Олег шукає роботу ближче до нас. Адже він інженер, вакансій повно. Але він лише похмирив: “Ти що, я десять років у цій компанії, не збираюся все кидати”. А я, виходить, маю кинути свій дім?
Тепер я в глухому куті. Частина мене хоче стояти на своєму — це моя квартира, і я маю право жити там, де мені добре. Але інша частина боїться, що це зруйнує наш шлюб. Я люблю Олега, не хочу сварок, але його скарження виводять мене з рівноваги. Я починаю почуватися винною, ніби це я змушую його страждати. Але потім думаю: а чому я маю жертвувати своїм? Він знав, де ми будемо жити, коли погоджувався. Чому тепер я маю все змінювати?
Я дала собі час до кінця місяця, щоб вирішити. Може, спробуємо зняти щось посередині, між його роботою і моєю? Але думка про те, що моя оселя стоятиме пусткою абоале саме ця думка про те, що моя оселя стоятиме пусткою, змушує мене розуміти: іноді дім — це не лише стіни, а те, де твоє серце знаходить спокій.
