Ранок був лютійший. Сніг бив у вічі, пронизливий вітер шмагав по обличчю, а дороги вкрились слизькою кіркою льоду. Дмитро, водій шкільного автобуса з невеличкого містечка Соснівки на Волині, відчинив двері, впускаючи в салон юрбу дітлахів, закутаних у шарфи, шапки та пуховики.
— Швидше, а то мені вуха відмерзнуть! — пожартував він, посміхаючись.
— Дмитре Васильовичу, та ви ж кумедний! — захихотіла першокласниця Оленка. — А чому у вас шарфа нема? Мами ж завжди купують шарфи!
— Якби моя мама була жива, вона б купила мені найгарніший і найтепліший! — з ніжною журбою відповів він. — А поки що заздрю тобі, Оленко.
— Я скажу своїй мамі, щоб і вам купила!
— Домовились. А тепер — по місцях, лід на дорозі не жарти.
Дмитро був не просто водієм. Він був тим, хто зустрічав дітлахів щодня з теплом і посмішкою. Він знав їх усіх по іменах, пам’ятав, у кого сьогодні День народження, а у кого контрольна. Діти його обожнювали. А ось вдома справи йшли не так добре.
— Дмитре, ти хоч уявляєш, скільки ще ми тягнемо цю іпотеку через твою «любов до дітей»? — з розпачем у голосі говорила його дружина Марія.
— Мені подобається моя робота… Але я щось придумаю. Обіцяю, — наполегливо відповідав він, хоча серце стискалося від провини й безсилля.
Того ранку, коли автобус під’їхав до школи, Дмитро нагадав дітям бути обережними на льоду.
— Софійко, тільки не влаштовуй фігурне катання на сходах!
Коли всі вибігли, Дмитро збирався зайти в кав’ярню, щоб зігрітися гарячою кавою та відмерзнутими руками.
Але раптом з глибини автобуса почулося приглушене хлипання.
— Гей, малий, що сталося? — гукнув він, підійшовши.
На останньому сидінні, згорнувшись у клубочок, сидів хлопчик. В очах блищали сльози, а руки були сині від холоду.
— Чого не йдеш до школи?
— Холодно… — прошепотів хлопець. — У мене рукавички порвалися, а мама з татом сказали, що грошей на нові нема…
Дмитро стиснув зуби. Зняв свої теплі рукавички та надів на маленькі, змерзлі долоньки.
— Ну що, тепер тепліше? Слухай, у мене є один знайомий, він везе рукавички — такі, що й ведмедя зігріють. Я тобі після уроків пару принесу.
— Правда? — очі хлопчика засяяли. — Дякую!
Але Дмитро знав — ніякого знайомого не існувало. Це була імпровізація. На каву він так і не піш. Останній гривню він витратив у крамниці — купив рукавички й дешевий шарф. А ввечері, коли діти сіли у автобус, він подарував їх тому самому хлопчикові.
— Тримай, хлопче. Нехай гріють. Про гроші поки не думай. Дорослі з цим розберуться.
Хлопчик кинувся йому на шию. Дмитро стримав сльози, але всередині все стислося.
Через кілька днів його викликали до директора.
— За що? — подумав він, з тривогою стукаючи у двері.
— Заходьте, Дмитре Васильовичу, — посміхнувся директор. — Ми дізналися, що ви допомогли хлопчикові на ім’я Богдан. Його батько — колишній пожежник, отримав травму, тепер сім’я живе на крихітну пенсію. Ваш вчинок не залишився непоміченим.
Дмитро мовчав, не знаючи, що сказати.
— І ще. Ми дізналися про скриньку біля шкільних воріт…
Виявилося, Дмитро поставив біля входу пластиковий ящик з написом: «Замерз — візьми. Будь у теплі. Від водія автобуса», і поклав туди пару рукавичок та шарфів, куплених на свою скромну зарплату.
Ця скринька змінила все.
Вчителі, батьки, співробітники школи почали приносити туди речі. Хтось додав шапки, хтось — теплі шкарпетки. Через тиждень біля скриньки поставили стенд: «Пункт доброти».
Дмитра викликали на загальношкільну лінійку. Його нагородили подякою від адміністрації, підвищили зарплату та запропонували керувати шкільною програмою допомоги дітям із малозабезпечених сімей.
Але головне для нього було не це.
Він бачив, як діти тепер не просто вітаються зранку, а підбігають з обіймами. Як батьки тиснуть йому руку й шепочуть «дякую». Як у скриньці завжди є речі — не тому, що змусили, а тому, що хочуть ділитися.
— Бачиш, Маню… — сказав він одного разу дружині, показуючи на скриньку через вікно. — Я таки знайшов спосіб зробити так, щоб це мало сенс.
Вона мовчки обійняла його.
Що можна взяти з цієї історії? Іноді навіть одна добра справа запускає ланцюг подій, який змінює життя. Дмитро віддав своє тепло — і отримав набагато більше. І справа була не в грошах. А в тому, що добро завжди повертається.
