У нашому невеликому містечку біля Лубен, де аромат вишневих садків переплітається з запахом степової трави, моє життя у 32 роки перетворилося на поле родинних битв. Я – Катерина, дружина Дмитра, і ми виховуємо трирічного сина Ярослава. Моя свекруха, Надія Степанівна, своєю останньою витівкою переступила всі межі, змусивши мене відчути себе чужою у власній хаті. Її три тисячі гривень на столі – не знак щедрості, а образа, яку я не забуду.
Розкол у родині
Дмитро – моя перша любов. Ми одружилися шість років тому, і я була готова жити поряд з його родичами. Надія Степанівна спершу здавалася доброю, але її доброта завжди мала підтекст. Вона обожнює Дмитра та Ярика, а до мене ставиться як до тимчасової гості. «Катерино, ти гарна, але невістка повинна знати свій ступінь», – казала вона з посмішкою. Я терпіла її коментарі, поради, контроль – заради миру. Але її останній вчинок став точкою неповернення.
Моя мати, Марія Василівна, приїхала до нас на тиждень. Вона мешкає в іншому місті й рідко нас відвідує, тому я чекала на неї із радістю. Я попередила Дмитра й Надію Степанівну, що мати буде у нас, і попросила поваги до нашого часу. Свекруха кивнула, але в очах її блиснула лукавинка. Треба було насторожитися, але я, як завжди, повірила у її добрі наміри. Як же я помилялася.
Образа за вечерею
Учора мати була в нас третій день. Я готувала вечерю – вареники з картоплею, сало з часником, все, що вона любить. Ми з нею та Яриком сиділи за столом, сміялися, згадували моє дитинство. Дмитро був на роботі, і я насолоджувалася цим рідкісним моментом із мамою. Раптом почувся стук у двері. На порозі стояла Надія Степанівна із сумкою та своєю звичною посмішкою. «О, Маріє, і ти тут? А я просто завітала провідати», – промовила вона, хоч чудово знала, що мати у нас.
Не встигла я запросити її сісти, як вона, немов за сценарієм, дістала з кишені три тисячі гривень і поклала на стіл, прямо біля тарілки. «Катерино, це вам на продукти, раз у вас гості», – оголосила вона голосно, щоб мати почула. Я завмерла. Мати зблідла, а Ярик, відчувши напругу, заплакав. Це не була допомога – це було приниження. Свекруха хотіла показати, що я не справляюся, що моя мати – тягар, що вона, Надія Степанівна, тут головує.
Біль і лють
Я намагалася стримуватися. Сказала: «Надіє Степанівно, дякуємо, але ми влаштувалися». Вона лише хитнула плечима: «Бери, Катерино, тобі ж треба». Мати мовчала, але я бачила, як їй боляче. Вона, жінка, яка виростила мене сама, яка завжди була гордою, почувалася приниженою. Після того, як свекруха пішла, я вибачалася перед мамою, але вона лише обняла мене: «Доню, це не твоя провина». Але я знала – це моя провина. Я дозволила Надії Степанівні зайти так далеко.
Дмитро, повернувшись додому, вислухав мене й зітхнув: «Мама, вона не хотіла нічого поганого, просто звикла підтримувати». Підтримувати? Це не підтримка, а демонстрація влади. Я почуваюся служницею у власній хаті, де свекруха вирішує, як мені жити, як приймати гостей, як виховувати сина. Її три тисячі – не гроші, а спосіб показати, що я ніщо без неї. А мовчання Дмитра – наче зрада, що роздирає мені серце.
Рішення, яке врятує мене
Я більше не можу терпіти. Я вирішила поговорити з Дмитром начистоту. Скажу, що Надія Степанівна більше не має права заходити без запрошення, а її «допомога» нам не потрібна. Якщо він не підтримає мене, я поїду з Яриком до матері, поки він не вибере – чи я і син, чи його мати. Це страшно – я люблю Дмитра, але не можу жити під її контролем. Моя мати заслуговує поваги, мій син – спокійного дому, а я – права бути господинею власного життя.
Подруги кажуть: «Катерино, прогна«Катерино, прогнав її, це ж твій дім,» – але дім – це не лише стіни, а й люди, які в ньому живуть.
