Ранок був лютійшим. Сніг заліплював очі, пронизувачий вітер бив по обличчю, а дороги вкрилися гладенькою кіркою льоду. Богдан, водій шкільного автобуса з маленького містечка Верхньодніпровське, відчинив двері, впускаючи до салону юрбу дітлашів, загорнутих у шарфи, шапки та пуховики.
— Швидше, а то мої вуха ось-ось відмерзнуть! — пожартував він, посміхаючись.
— Богдане Васильовичу, ви такий смішний! — захихотіла першокласниця Олеся. — А чому у вас немає шарфа? Мами ж завжди купують шарфи!
— Якби моя мама була жива, вона б купила мені найтепліший та найгарніший! — з ніжною журбою відповів він. — А поки що заздрю тобі, Олесю.
— Я скажу своїй мамі, щоб і вам купила!
— Домовились. Ну а тепер — по местах, лід на дорозі не жарти.
Богдан був не просто водієм. Він був тим, хто зустрічав дітлахів кожного ранку з теплом і жартівливою усмішкою. Він знав їх по іменах, пам’ятав, у кого сьогодні день народження, а в кого контрольна. Діти його обожнювали. А от удома справи були не такими вже й веселими.
— Богдане, ти хоч уявляєш, скільки ще ми тягнутимемо цю іпотеку через твою «любов до дітей»? — з розпачем у голосі говорила його дружина Марія.
— Я люблю свою роботу… Але знайду спосіб. Обіцяю, — уперто відповідав він, хоча серце стискалося від провини та безсилля.
Того ранку, коли автобус під’їхав до школи, Богдан нагадав дітям бути обережними на льоду.
— Даринко, тільки не влаштовуй фігурне катанти на сходах!
Коли всі вибігли, Богдан збирався зайти в кав’ярню, щоб зігрітися чашкою гарячої кави й розморозити руки.
Але рапно з глибини автобуса почувся приглушений схлип.
— Гей, малий, що трапилося? — гукнув він, підійшовши.
На останньому сидінні, згорнувшись у клубочку, сидів хлопчик. Сльози блищали в його очах, а руки були сині від холоду.
— Чого не йдеш до школи?
— Холодно… — прошепотів хлопчик. — У мене рукавички розірвались, а мама з татом сказали, що гань на нові немає…
Богдан стиснув зуби. Зняв свої теплі рукавиці й надів на маленькі, промерзлі долоньки.
— Ну що, тепер тепліше? Слухай, у мене є один знайомий, він робить рукавиці — такі, що й ведмедя зігріють. Я тобі після уроків парочку принесу.
— Правда? — очі хлопчика засяяли. — Дякую!
Але Богдан знав — ніякого знайомого не існує. Це була лише вигадка. На каву він так і не пішов. Останній свій карбованець він витратив у крамничці — купив рукавиці й дешевий шарф. А ввечері, коли діти сідали назад у автобус, він натягнув їх на того самого хлопчика.
— Тримай, хлопче. Нехай гріють. Не думай про гроші. Про це дорослі подбають.
Хлопчик кинувся йому на шию. Богдан стримав сльози, але всередині ніщо не стиснулося так сильно.
Через кілька днів його викликали до директора.
— За що? — подумав він, тривожно постукавши у двері.
— Заходьте, Богдане Васильовичу, — усміхнувся директор. — Ми дізналися, що ви допомогли хлопчикові на іпотека. Його батько — колишній пожежний, отримав травму, тепер сім’я живе на маленьку пенсію. Ваш вчинок не залишився непоміченим.
Богдан мовчав, не знаючи, що відповісти.
— І ще. Ми довідалися про ящик біля шкільних воріт…
Виявилося, Богдан поставив біля входу пластикову коробку з написом: «Мерзнеш — візьми. Зігрійся. Від водія автобуса», і поклав туди кілька пар рукавиць та шарфів, куплених на свою скромну зарплату.
Ця коробка змінила все.
Вчителі, батьки, співробітники школи почали приносити туди речі. Хтось додав шапки, хтось — теплі шкарпетки. За тиждень біля коробки поставили стенд: «Добра скринька».
Богдана запросили на загальну лінейку. Його нагородили подяркістю від адміністрації, підвищили зарплату й запропонували очолити шкільну програму допомоги дітям з малозабезпечених сімей.
Але для нього головне було не це.
Він бачив, як діти тепер зранку не просто вітаються, а підбігають з обіймами. Як батьки тиснуть руку й шепочуть «дякую». Як у скриньці завжди є речі — не тому, що змусили, а тому що хочуть ділитися.
— Бачиш, Маріє… — сказав він одного разу дружині, показуючи коробку через вікно. — Я все ж знайшов спосіб зробити так, щоб це мало сенс.
Вона мовчки обняла його.
Що можна взяти з цієї історії? Іноді навіть одна добра справа запускає цілу низку подій, які міняють життя. Богдан віддав своє тепло — і отримав набагато більше. І справа була не в грошах. А в тому, що добро завжди повертається. Завжди.
