Залишилася в мене лише одна мрія — втекти якнайдалі від цієї «матусі», що не дає спокою ні собі, ні мені.
Кожен вік має свій відпочинок. У дитинстві я з нетерпінням чекала літніх канікул: тато з мамою завжди були поруч, ми їздили на озеро, влаштовували свята на галявині, сміялись, жили без поспіху. Потім з’явилася перша робота — і відпочинок змінився: чаювання з подругами, прогулянки вздовж липових алей, рідкісні вечори з книжкою. Зараз же відпочинок — це мрія. Щось недосяжне, наче вітер у полі.
Мене звуть Соломія Ковальчук. Мені тридцять шість, і останні дев’ять років я живу в постійній висназі. Все почалося з того, що після весілля ми з чоловіком оселилися в хаті його матері — нібито «на час, поки не збережемо на оселю». Минуло майже десятиліття, а ми досі тут, де мені тісно і тілом, і душею.
Згори — нічого страшного: хата простора, город поряд, діти ходять до школи за кілька вулиць, чоловік працює. Здавалося б — живи та радій. Але в цій системі немає щастя. Бо я — не господиня тут. Бо поруч кожен день — свекруха, яка не визнає мого «я», моїх думок, моєї втоми.
Для мого Дмитра — це майже ідилія: дві жінки в хаті, що крутяться навколо нього. Я — готую, прибираю, бігаю вранці до школи, працюю вдома, потім знову по колу. Свекруха — контролює, коментує, вставляє своє слово. Він же — наче відпочивальник у санаторії: прийшов, поїв, ліг на ліжко, узяв телефон — і тиша. Ні «дякую», ні «допомогти?». Чому? Бо його мати колись усе робила сама. «Моя мама впоралася сама, то й ти впораєшся», — кинув він якось, навіть не відірвавшись від екрана.
А я вже не вправляюся.
Моя свекруха з гордістю розповідає, як сама виростила двох синів, як тягла на собі господарство та роботу. Пишається цим, як медалями. Та чомусь не згадує, що чоловік кинув її, пішов до молодшої. А вона тепер живе з купою хвороб і не розуміє — за що? А відповідь поруч: себе не шкодувала. І інших — теж.
У неї свій культ: культ праці до знемоги. Особливо — на городі. О, це окрема історія. Її гасло: «Хто землю обробляє, той Богу догоджає!» Яблука, буряки, банки, помідори, кабачки — усе своїми руками. Та не тому, що це приносить радість, а тому, що «так треба». І я, як невістка, маю брати участь. Не хочеш? — Ледащиця. Втомилася? — Сама винувата, м’якотіла.
Минулого тижня повернулися з города. Кілька мішків з картоплею, цибулею, банками. Свекруха пришкулювала ногу, я ледве пересувалася. А Дмитро? Лежав на софі. Навіть не встав зустріти. Ніби так і має бути. Ніби жінки й народжені тягати важке. Він навіть не глянув у мій бік.
Того вечора щось у мені розірвалося. Сиділа на кухні, брудна, знесилена, у сльозах — і раптом зрозуміла: більше так не можу. Мені не тридцять шість — всі сто. І ніякі баклажани не варті мого життя. Хочу просто вихідних. Просто ранку без дзвінка. Просто тиші й власних думок.
Я ухвалила рішення: з’їжджаю. Заберу дітей, повернусь до батьків. Скільки можна чекати, доки хтось зміниться? Змінююся я. Я більше не мушу бути героїнею. Не мушу доводити свекрусі, що гідна її сина. Я вже гідна. Я — людина.
На днях скажу Дмитру. Нехай вирішує: йому важливіше мати з грядками чи родина, яка втомилася жити за чужими правилами. Бо здоров’я — це не лише овочі з города. Це мир у душі, легкість у тілі й вільний простір, де можна дихати.
Не хочу стати жінкою, яка прокинеться колись з купою хвороб і питанням: «Навіщо я себе знищила?» Краще куплю ті овочі на ринку. А вихідні проведу з дітьми у парку — на самокатах, із коржиками та соком. Де пахне не потом і землею, а сміхом і свіжістю.
