Залишилася в мене лише одна мрія — втекти якнайдалі від цієї «матусі», що не дає спокою ні собі, ні мені.
Кожен вік має свій відпочинок. У дитинстві я з нетерпінням чекала літніх канікул: тоді батьки завжди були поруч, ми їздили на озеро, влаштовували смачні обіди на траві, сміялися, жили без поспіху. Потім з’явилася перша робота — і відпочинок змінився: чаювання з подругами, прогулянки скверами, рідкісні вечори з книгою. Зараз же відпочинок — це мрія. Щось недосяжне, наче вітер у степу.
Мене звуть Соломія. Мені тридцять шість, і останні дев’ять років я живу у постійній висназі. Все почалося з того, що після весілля ми з чоловіком оселилися в хаті його матері — нібито «на час, поки не збережемо». Минуло майже десятиліття, а ми досі тут, де мені затикають рота й тілом, і душею.
Згори — нічого страшного: хата простора, город поряд, діти ходять до школи в селі, чоловік працює. Здавалося б — живи та радій. Але у цій системі щастя нема. Бо я — не господиня тут. Бо поруч кожен день — свекруха, що не визнає мого «я», мого тіла, моєї втоми.
Для мого чоловіка Дмитра — це майже ідилія: дві жінки в хаті, що крутяться навколо нього. Я — готую, прибираю, бігаю з дітьми до школи, працюю віддалено, потім знову по колу. Свекруха Галина — контролює, спостерігає, коментує кожен крок. Він же — наче готельний постоялець: прийшов, поїв, ліг на ліжко, узяв пульт — і тиша. Ні «дякую», ні «допомогти?». Чому? Бо його мати завжди справлялася сама. «Моя мати впоралася без допомоги, і ти впораєшся», — кинув він колись, навіть не відірвавшись від екрана.
А я більше не вправляюся.
Моя свекруха з гордістю розповідає, як сама виростила двох синів, як тягла на собі хазяйство та роботу. Носить цю історію, як орден. Та чомусь забуває згадати, що чоловік кинув її заради молодшої. А тепер вона живе з купою хвороб і не розуміє — за що? А відповідь поруч: себе не шкодувала. І інших теж.
У неї свій культ: культ праці до знемоги. Особливо — на городі. О, це окрема історія. Її гасло: «Хто на землі працює, той Богу угодний!» Яблука, цибуля, банки, помідори, гарбузи — усе своїми руками. Та не тому, що це радість, а тому, що «так треба». І я, як невістка, маю брати участь. Не хочеш? — Ледащиця. Втомилася? — Сама винувата, м’якотіла.
Нещодавно повернулися з города. Кілька мішків з картоплею, банками, цибулею. Свекруха кульгала, я ледве пересувалася. А Дмитро? Лежав на ліжку. Навіть не встав зустріти. Просто дивився телевізор, ніби так і має бути. Ніби жінки й народжені тягати важке. Навіть не глянув у мій бік.
Того вечора щось у мені розірвалося. Сиділа на кухні, брудна, зламана, у сльозах — і раптом зрозуміла: більше так не можу. Мені не тридцять шість — всі сто. І ніякі гарбузи не варті мого життя. Хочу просто вихідних. Просто ранку без дзвінка будильника. Просто тиші та власних думок.
Я остаточно вирішила: звідси я виїжджаю. Заберу дітей, повернуся до батьків у Чернігів. Скільки можна чекати, що хтось зміниться? Змінююся я. Я більше не мушу бути героїнею. Не мушу доводити свекрусі, що гідна її сина. Я вже гідна. Я — людина.
Найближчими днями скажу Дмитру. Нехай вирішує: його мати з городами чи родина, що втомилася жити за чужими звичаями. Бо здоров’я — це не лише овочі з грядки. Це мир у душі, легкість у тілі й вільний простір, де можна просто дихати.
Не хочу стати жінкою, що прокинеться одного дня з купою хвороб і запитанням: «Навіщо я себе знищила?» Краще куплю овочі на ринку. А вихідні проведу з дітьми у парку — на велосипедах, з ковдрою та морозивом. Де пахне не потом і землею, а щастям і свободою.
