Я стояв біля вікна своєї квартири у Львові, спостерігаючи, як школярі поспішають вранішньою вулицею. Одні – в сірих пуховиках, інші – у джинсах із оголеними щиколотками, немов не відчуваючи морозу. Вітер бив у шибки, але дітлахи, здавалося, були невразливі. Я хмикнув – майже з заздрістю. Ковтнув кави. Гірко. Помітив це запізно, але йти на кухню доливати цукру вже не хотілося. Пальці трохи тремтіли. Вік. Тиск. Або самотність.
На екрані телефону блимав пропущений дзвінок – син. Я знав, що треба передзвонити. Якщо не зараз, то ввечері почую в трубці: «Знову зайнятий, як завжди». А я не був зайнятий. Просто не знав, про що говорити. Синові – тридцять, дорослий чоловікісько. А їхні розмови – ніби перемовини на межі дипломатичної кризи. Сухо. Обережно. Здалека. Все важливе давно поховане під шарами невиговореного і непробаченого. Я навіть пробував репетирувати слова заздалегідь. Та щоразу зводилося до нудного: «Як робота?»
Натягнув старе пальто, узяв в’язані рукавиці – теплі, хоч і смішні. Вийшов. Холод вдарив у обличчя, наче батіг. Повітря пахло паленим вугіллям і хлібом – з тієї наметової крамнички біля магазину. Сковзько. Ніби місто вкрите невидимим льодом. На розі жінка продавала пиріжки – фургончик, напіввідчинені дверці, звідти валив пара і запах смаженого тіста. Я згадав, як колись купував такі ж для Оксани. Гарячі, з вишнею. Вона любила вишню, кривилася, коли начинка текла. Сміялася тоді – щиро. А потім перестала. Сміятися. Чекати. І, здавалося, бути з ним.
Тепер вона жила в Одесі. Новий чоловік, нова робота, нове життя. Дзвонила на свята. Голос – наче суха трава. Жодної інтонації, ні грама тепла. Я завжди відчував у ньому щось напружене. Ніби вона хотіла переконатися – чи я ще там, де вона мене залишила. Або ж навпаки – сподівалася, що мене там уже немає.
Я повернув до парку. Тут я жив понад двадцять років. Квартал змінився – будинки вищі, під’їзди чужі. Сусіди – незнайомі. Лише спогади лишилися на своїх місцях. Ось лавка, на якій я тримав Оксану за руку у дев’яносто восьмому. Ось бордюр, де я сів, отримавши звістку про смерть батька. Все на місці. Тільки людей немає.
На лавці біля фонтану – дівчина. Молода. Курила. Волосся розкуйовджене, очі тривожні. Ніби чекала когось, але не знала – чи він взагалі прийде. Поряд – сумка та плед. Я майже пройшов повз, та раптом зустрів її погляд. І в ньому було стільки… самотності, що я мимоволі зупинився.
– Вибачте, – тихо промовила вона. – Ви місцевий?
– Так можна сказати, – відповів я. – А ви?
– Я чекаю тут на людину. Він мав прийти. Але, схоже, не прийде.
Вона говорила спокійно. Майже без емоцій. Але голос тремтів.
– Можна посидіти з вами хвилин п’ять? Мені якось не по собі… Знаю, дивно.
– Нічого дивного, – сказав я і сів поруч. – Інколи поряд має просто бути хтось. Неважливо хто.
Мовчали.
Вона затушила цигарку об урну і стиснула долоні між колінами.
– Ми розійшлися рік тому. Він тоді сказав, що, можливо, ще поговоримо. Вчора написав, призначив зустріч. Тут. На десяту. Зараз – вже одинадцята.
– Люди рідко приходять, коли обіцяють. Особливо якщо думають, що вже все сказали. Іноді зустріч – це форма прощання. Тихого, без слів.
– А ви… коли-небудь чекали когось? – запитала вона.
Я не відразу відповів. Дивився на дерева в інеї, на безмовний парк.
– Все життя, – сказав. – Спочатку – батька. Потім – жінку. Потім – себе. Інколи чекаєш, не знаючи кого. Сподіваєшся, що прийде хтось і скаже: «Я знаю, як тобі важко». А приходить тиша. Або – зовсім інша людина.
Вона не запитала, кого я мав на увазі. Я не пояснив.
Просто сиділи. П’ять хвилин. Десять.
Потім вона підвелася:
– Дякую.
– За що?
– За те, що були. Просто – були.
Пішла. А я лишився. Поглянув на порожню лавку. Потім дістав телефон.
«Син»
Натиснув.
Він зняв трубку одразу:
– Тату, ти дзвонив?
– Так. Я… хотів запропонувати. Може, у суботу в парк? Просто так. Посидимо. Поговоримо.
Пауза.
– Звісно, – відповів він. – Я давно хотів.
Я поклав трубку. Повільно підвівся. Дивився, як на сніг лягають сліди. Вдихнув. Видихнув.
І пішов.
Обережно.
Щоб не пройти повз найважливіше.
