Остап стояв біля вікна своєї квартири у Львові й дивився, як ранковою вулицею поспішають школярі. Одні — у сірих пуховиках, інші — у джинсах і з оголеними щиколотками, незважаючи на минус двадцять за вікном. Вітер заганяв холод у шибки, але діти, здавалося, були невразливі. Він хмикнув — майже з заздрістю. Відхлипнув кави. Гірко. Помітив це надто пізно, але повертатися на кухню вже не хотілося. Пальці трохи тремтіли. Вік. Тиск. Або самотність.
На екрані телефону блимав пропущений дзвінок — син. Остап знав, що треба передзвонити. Якщо не зараз, то ввечері почує в трубці: «Ти знову зайнятий, як завжди». А він не був зайнятий. Просто не знав, про що говорити. Синові — тридцять один, дорослий чоловік. А розмови між ними — наче переговори на межі дипломатичного скандалу. Сухо. Обережно. Здалеку. Все важливе давно закопане під шарами невиражених образ і нерозказаних слів. Він навіть пробував заздалегідь репетирувати, що скаже. Але щоразу все зводилося до нудного: «Як робота?»
Він натягнув старе пальто, взяв в’язані рукавички, теплі, хоч і кумедні. І вийшов. Холод вдарив у обличчя одразу, наче батіг. Повітря пахло паленим вугіллям і хлібом — з тієї палатки, що ставили кожного ранку біля магазину. Ковзько. Наче все місто вкрите невидимим склом. На розі жінка торгувала пампушками — фургон, привідкрита дверцята, зсередини — пара і запах жареного тіста. Він згадав: колись брав такі самі для Оксани. Гарячі, з вишнею. Вона любила вишні, кривилася, коли починався сік. Сміялася тоді — по-справжньому. А потім перестала. І сміятися, і чекати, і, здається, бути з ним.
Тепер вона жила в Одесі. Новий чоловік, нова робота, нове життя. Дзвонила на свята. Голос — ніби суха трава. Жодної інтонації, жодного тепла. Він завжди чув у її голосі щось насторожене. Наче вона хотіла переконатися — він все ще там, де вона його залишила. Або навпаки — сподівалася, що його там уже немає.
Він завернув до парку. Тут він жив більше двадцяти років. Район змінився — будинки вищі, під’їзди чужі. Сусіди — нові. Тільки спогади залишалися на старих місцях. Ось лавка, на якій він тримав Оксану за руку у дев’яносто восьмому. Ось бордюр, де він сів, отримавши дзвінок про смерть батька. Все тут. Тільки людей немає.
На лавочці біля фонтану — дівчина. Молода. Курила. Волосся розкуйовджене, очі тривожні. Наче чекала когось, але не знала — чи прийде. Поряд — сумка і плед. Остап ледь не пройшов повз, але раптом зустрів її погляд. І в ньому було стільки… самотності, що він мимоволі зупинився.
— Перепрошую, — тихо сказала вона. — Ви місцевий?
— Можна сказати й так, — відповів він. — А ви?
— Я чекаю тут людину. Він мав прийти. Але, схоже, не прийде.
Вона говорила спокійно. Майже без емоцій. Але голос тремтів.
— Можна я посиджу з вами п’ять хвилин? Мені якось не по собі… Знаю, дивно.
— Нічого дивного, — сказав Остап і сів поруч. — Іногда поруч просто має бути хтось. Не важливо хто.
Вони мовчали.
Вона загасила цигарку об край урни й стиснула долоні між колінами.
— Ми розійшлися рік тому. Він тоді сказав, що, можливо, ще поговоримо. Вчора написав, призначив зустріч. Тут. О десятій. Зараз — одинадцята.
— Люди рідко приходять, коли обіцяють. Особливо якщо вірять, що вже все сказали. Інколи зустріч — це форма прощання. Тиха, без слів.
— А ви… коли-небудь чекали когось? — спитала вона.
Остап не відразу відповів. Дивився на дерева в інеї, на безмовний парк.
— Все життя, — сказав він. — Спочатку — батька. Потім — жінку. Потім — себе. Інколи чекаєш, не знаючи кого. Сподіваєшся, що прийде хтось, хто скаже: «Я знаю, як тобі важко». А приходить тишина. Або — зовсім інша людина.
Вона не запитала, кого саме він мав на увазі. Він — не пояснив.
Вони просто сиділи. П’ять хвилин. Десять.
Потім вона підвелася:
— Дякую.
— За що?
— За те, що були. Просто — були.
Вона пішла. А він залишився. Подивився на порожню лавку. Потім дістав телефон.
«Син»
Натиснув.
Той відповів одразу:
— Тату, ти дзвонив?
— Так. Я… хотів запитати. Може, у суботу до парку? Просто так. Посидимо. Поговоримо.
Пауза.
— Звісно, — відповів син. — Я давно хотів.
Остап відключив. Повільно підвівся. Дивився, як на сніг лягають сліди. Вдихнув. Видихнув.
І пішов.
Обережно.
Щоб не пройти повз саме важливе.
