10 листопада 2025р.
Парк ім. Шевченка, Київ осінній вітер качає листя, ніби перевертає сторінки чужих спогадів.
Я йду вузькою алею, під золотими ліхтарями, у кишені вже мяко стискає розмірений у 250гривень квиток на нічний потяг, що везе мене назавжди з цього міста. Це остання прогулянка, мов мовчазний прощальний крок перед тим, як залишити позаду все, чим був мій літо і перша юність.
На старій лавці, що має зламаний куток бетонної підкладки і гравіювальні ініціали «Р. + О.», сидить вона Роксолана. Увіяна у бежевий плащ, вона дивиться на став, де качки хвостами бються в берег, просячи крихти хліба у перехожих.
Я зупиняюсь, і в серці зявляється старе, забуте коливання, ніби маятник, що повертає час назад. Я впізнаю її не в зовнішньому вигляді, а в нахилі голови, у тих руках, що зєдналися на колінах.
Роксолано? прошепотів я, голос хриплий, наче давно не використаний.
Вона повертається не злякаючи, а ніби чекала мого кличу. Її сірозелені очі розширюються.
Едиславе? Боже Едиславе.
Сів поруч, залишивши між нами простір, який міг би вмістити два десятиліття. Пахло вологим листям, димком і дорогими ароматами вже не тими, що пахли в молодості, солодкими й гучними.
Що ти тут робиш? запитали ми одночасно, злягавши сміхом.
Виявилося, що вона просто вийшла прогулятись після лекції в Національному університеті, що неподалік, а я вже прощався.
Тиша заповнила момент, одночасно комфортна і тягуча.
Памятаєш, раптом сказала вона, дивлячись у воду, як ми вперше зустрілися? Ти катався на скейтборді і майже збив мене.
Я не «майже», усміхнувся я. Я ж справді збив, і ти впала в калюжу. А замість вибачень я почав кричати, що ти зламала мій скейт.
А я рила не за розірвані колготи, а за твою грубу неввічливість, відповіла Роксолана, піднявши голову, і в кутку її очей засяяли зморшкипромені, які здавалися мені кращими за будьякі коштовності. А наступного дня ти приніс коробку цукерок «Білочка».
І ми сиділи на цій лавці до темряви, тихо додав я.
Память увімкнулася, мов старий проєктор, кидаючи на екран яскраві, трохи вицвілі кадри: ми з друзями смажимо ковбаски над вогнищем, ти в сажі кормиш мене виделкою, а я граю, ніби кусаюсь за пальцем; ми бігаємо під проливним дощем після премєри фільму, промоклі до нитки, і кричимо від радості; я дарую тобі на день народження срібне кільце з крихітним сапфіром, витративши на нього весь літній заробіток, і ти плачеш, притискаючи руку до губ.
Тепер ми говоримо про це, і слова ллються легко, ніби вони не ховалися під шаром буденного, розчарувань і дорослого життя.
Памятаєш, як посварилися про вибір університету? запитала Роксолана. Ти хотів у Львів, а я не могла піти через маму.
Я був справжнім ідіотом, шепнув я. Говорив, що якщо кохаєш, то поїдеш навіть на кінець світу.
А я казала, що якщо кохаєш, то зрозумієш, вона зітхнула. Ми були такими молодими і впевненими, що любов це фантастична сила, яка все вирішує. А вона виявилася крихкою, як перший лід на цьому ставі.
Вітер зірвав з клена ще одну порцію листя, і воно закрутилося в повільному прощальному вальсі.
У тебе все гаразд? спитав я, вже знаючи відповідь. «Гаразд» тут не про їхнє життя. У неї була сімя, робота; у мене власна компанія в Одесі, свої турботи. Все було «нормально», а не «гаразд» в тому сенсі, в якому двоє двадцятирічних на цій лавці вкладають це слово.
Так, відповіла вона, і в її очах я прочитав те саме. Все добре.
Я дістаю квиток, стискаю його в кулаці папірець, що відрізав мене від цього міста, цього парку, від неї.
Знаєш, сказав я, піднімаючи руку, я досі памятаю запах твоїх волосся. Не духи, а просто волосся, змішані з яблучним шампунем і сонцем.
Роксолана подивилася на мене, її очі засяяли.
А я памятаю, як ти свистів. У тебе був особливий свист на два пальці. Ти свистів, коли підходив до мого підїзду, і я викидалася на балкон, мов збожеволіла.
Спробував свистнути зараз, але вийшов тихий і несміливий. Навичка зникла. Ми знову посміхнулися, тепер з легкою, пронизливою сумом.
Час йти. Ми піднялися з лавки одночасно, ніби за старою звичкою.
Па-па, Едиславе, сказала вона.
Па-па, Роксолано.
Не обіймалися, не цілувалися в щоку. Просто розійшлися в різні кінці алеї, як колись двадцять років тому, коли ще вірили, що завтра зустрінуться. А тепер ніколи.
Я дістався виходу з парку, обернувся. Вона вже була далекою, силуетом, що розчиняється в сутінках. Я подивився на квиток, на розмиті цифри, потім повільно, без поспіху, розірвав його на кілька частин і кину у сміттєвий бак.
Я не віз із собою цей тягар. Я залишив його там, де йому й треба. А далі йшов вперед, назустріч холодному вечору, зберігаючи лише солодкий, далекий аромат яблучного шампуня.
Вийшов за огорожу парку, і місто оголосило про себе шумом гул машин, гудки, поспішні кроки. Запах бензину і шаурми зі смаків крамниці на куті. Я застебнув пальто і безцільно попрямував до вокзалу, хоча потяг уже не чекала.
Знайомі вулиці тепер стали не просто частиною міста, а сторінками книги, яку ми колись писали разом. Театральний кінотеатр «Родина», на сходах якого ми цілувалися, ховаючись від дощу; колись затишна кавярня, де ти вперше спробувала турецьку каву і сказала: «На смак як гірка земля». Тепер тут висіває вивіска великого банку.
Думка повернутись, знайти її, сказати Сказати що? Що всі ці роки я шукав її образ у обличчях незнайомих жінок? Що жоден успіх не пахне так солодко, як її яблучний шампунь? Це божевілля. Ми дорослі люди з обовязками, розкладом, біографіями, що не створені один для одного.
Тим часом Роксолана сіла на іншу лавку, пройшовши всього крок. Вона спостерігає, як вітер гонить останні пожовклі листя по воді, і розмірковує, якою дивною є життя. Два десятиліття ціле життя, створене з іншим чоловіком, вирощений син, захищена дисертація, звичний уклад і все це може згаснути за десять хвилин випадкової розмови.
Вона згадала, як ти дивився на неї тим же прямим, трохи випробовуючим поглядом, від якого колись зупинялося дихання. Поглядом, що бачив не шанованого доцента, а ту саму дівчину на скейті, промоклу до нитки і безмірно щасливу.
Раптом відчула різке, майже фізичне бажання підстрибнути, побігти, наздогнати. Спитати: «А що, якщо?». Але ноги не слухалися. Вони звикли до розмірності, до передбачуваності. Вони знали шлях додому, до чоловіка, який, напевно, вже хвилюється, чому вона запізнюється.
Зібравши думки, Роксолана піднялася і пішла до свого інституту, де чекала її машина. Вона йшла, не оглядаючись на ставок, на лавку, на привиди молодості.
Я дійшов до вокзалу. На великій табло мерехтіли назви міст, куди мене ніхто не чекав. Підійшов до каси.
Куди вам? спитала касирка втомленим голосом.
Подивився на неї, потім на руки, які ще півгодини тому стискали безглуздий квиток.
Нікуди, тихо сказав я. Я вже прибув.
Повернувся і пішов геть з вокзалу. Не знав, що принесе завтра. Може, знайду роботу тут. Може, знімусь маленьку квартирку з видом на парк. А може, просто залишуся в цьому місті ще кілька днів, вдихаючи його осіннє повітря.
Більше не шукаю зустрічі з нею. Та зустріч уже була; вона потрясла мене, змусила згадати, хто я є, під шаром років і ділових угод.
Вперше за довгі роки мені не кудись треба поспішати. Я просто Едислав, який колись кохав Роксолану. І цього, дивно, було достатньо в той вечір. Минуле не повернути, але можна перестати бігти від нього. У цій зупинці була гірка, та зцілююча свобода.
Я йшов порожніми вечірніми вулицями, і місто більше не було музеєм моїх втрат. Фонарі світили не як гірлянди минулого, а лише шлях уперед. Відчув дивне, легке спустошення, ніби в душі звільнилося місце для чогось нового. Минуле, нарешті, відпустило мене не гуркотом зачиненої двері, а тихим, наче полегшенням, вдихом. У цій тиші починався щось справжнє, моє.
