Остання зустріч у осінньому парку
Вони знову стоять у тому ж парку Шевченка, де все розпочалося двадцять років тому. Не за планом, а за дивною приказкою осіннього вітру, який здається, мандрує містом, перегортаючи сторінки чужих життів.
Євген іде вузькою алеєю, обсипаною золотими ліхтарями, а в кишені його пальто лежить зморшений квиток на потяг, що відходить сьогодні ввечері. Він збирається залишити Київ назавжди, і ця прогулянка служить його тихим прощанням із містом, в якому пройшло його літо, його перша юність.
З іншого боку, на їхньому лавці, що має тріщину в бетоні і вигравіровані таємничі ініціали «М.+П.», сидить Зоряна. Вона обгорнута в бежевий плащ, дивиться на став, де качки підбігають до берега, просячи хліб у випадкових прохожих.
Євген зупиняється, і його серце робить старий, давно забутий рух не струс, а легке коливання, наче маятник, що повертає час назад. Він би впізнав її серед тисяч, не у вишуканому, трохи втомленому вигляді, а у нахилі голови, у тому, як вона тримає складені в колінак руки на колінах.
Зоряно? вимовляє він, голосом хриплим і незнайомим.
Вона повертається не спішно, ні в страху, ні здивування, а ніби чекала його кличу. Її сіро-зелені очі розширюються.
Євгене? Боже Євгене.
Він підходить і сідає поруч, залишаючи між ними простір, куди вмістяться два десятиліття. Пахне мокрим листям, димом і дорогими ароматами не тими, що пахли в молодості, солодкими і сміливими.
Що ти тут робиш? питає вона майже хоробро, і вони сміються.
Виявляється, що вона просто прогулялася після лекцій в інституті, що розташований неподалік. А він прощається.
Зависає пауза, комфортна й тяжка одночасно.
Памятаєш, раптом каже вона, дивлячись на воду, як ми вперше зустрілися? Ти катався на скейті і майже збив мене.
Я не «майже», я ж справді збив, посміхається Євген. Ти впала в калюжу. А я, замість вибачитися, закричав, що ти зламала мій скейт.
А я плакала не через порвані колготи, а через твою невихованість, качає головою Зоряна, і в кутках її очей блищать мякі зморшки, красивіші за будьякі коштовності. А потім ти прийшов наступного дня з коробкою цукерок «Білочка».
І ми сиділи на цій лавці до темряви, тихо додає він.
Тоді память, мов старий кіноапарат, запалює яскраві, трохи потьмянілі кадри. Ось вони, молоді і смішні, жарять на вогні з друзями сосиски, і вона, забруднена сажою, годує його виделкою, а він прикидається, що кусає за паличку. Ось вони бігають під ливенем до премєри фільму, промоклі до нитки, і кричать від захвату. Ось він дарує їй на день народження срібний перстень з крихітним сапфіром, віддавши за нього всі літні заробітки, а вона плаче, притискаючи руку до губ.
Тепер вони розповідають про це, і слова лягали легко, ніби їх не ховали роки, а лише шар буденної метушні.
А памятаєш, як посварилися через вибір університету? запитує Зоряна. Ти хотів у Львів, а я не могла їхати через маму.
Я був справжнім ідіотом, шепоче Євген. Говорив, що якщо любиш, підеш навіть на кінець світу.
А я казала, що якщо любиш, зрозумієш, зітхає вона. Ми були такими молодими і впевненими, що кохання це сила, що все вирішує. А вона виявилась крихкою, як перший лід на ставі.
Вони замовкають. Вітер зірве з клена ще одну порцію листя, і воно закрутиться в повільному прощальному вальсі.
У тебе все гаразд? запитує він, вже знаючи відповідь. «Гаразд» тут не про їхнє життя. У неї сімя, робота, у нього своя компанія в іншому місті, свої турботи. Все йде позвичному, але не «гарно» у тому сенсі, який мали двоє двадцятирічних на цій лавці.
Так, відповідає вона, і в її очах він читає те саме. Все гаразд.
Він дістає з кишені той самий квиток, стискає його в кулаці. Білочка, що розєднує його з цим містом, з цим парком, з нею.
Знаєш, каже, простягаючи руку, я досі памятаю, як пахли твої волосся. Не духи, а просто волосся, змішані з яблучним шампунем і сонцем.
Зоряна дивиться на нього, і її очі блищать.
А я памятаю, як ти свистів. У тебе був особливий свист на два пальці. Ти свистів, підходячи до мого підїзду, і я вибігала на балкон, як божевільна.
Він намагається зараз свистнути, але виходить тихо і невпевнено. Навичка зникла. Обоє знову посміхаються, тепер з легкою, пронизливою смутком.
Настав час іти. Вони одночасно піднімаються з лавки, ніби за старою звичкою.
Прощавай, Євгене, каже вона.
Прощавай, Зоро, відповідає він.
Вони не обіймаються, не цілкуються в щоку. Просто розходяться різними шляхами алей, як двадцять років тому, коли ще думали, що завтра зустрінуться. А зараз ніколи.
Євген підходить до виходу з парку, оглядається. Вона вже далеко, струнка силуетом, що розчиняється в сутінках. Він витягує квиток, дивиться на розмиті букви і цифри. Потім, повільно, без поспіху, розриває його на кілька шматків і кидає в смітник.
Він не відправляє цей вантаж з собою. Він залишає його там, де йому місце. А сам іде вперед, назустріч холодному вечору, несучи лише солодкий, далекій аромат яблучного шампуня.
Виходячи за огорожу, місто огортає його гулом машин, різкими гудками, кроками поспішних людей. Пахне бензином і шаурмою з кутової кіоски. Євген застібає пальто і без мети крутиться у напрямку вокзалу, хоча потяг його вже не чекає.
Він йде знайомими вулицями, і кожен кут тепер не просто частина Києва, а сторінка тієї книги, яку вони колись писали разом. Ось кінотеатр «Родина», на сходинках якого вони цілувалися, ховаючись від раптового дощу. Ось колишня затишна кав’ярня, де Зоряна вперше спробувала турецьку каву і вигукнула: «Смак як гірка земля». Він посміхається. Тепер там вивіска великого банку.
Думка про повернення, про зустріч, про те, щоб сказати Що сказати? Що всі ці роки він шукав її відбиток у чужих обличчях? Що жоден успіх не пахне так солодко, як її яблучний шампунь? Це було б безумством. Вони дорослі, у них обовязки, графіки, біографії, не призначені один для одного.
Тим часом Зоряна сідає на іншу лавку, зайшовши лише кілька кроків. Вона спостерігає, як вітер гонить останні пожовклі листя по воді, і розмірковує, як дивно влаштоване життя. Два десятиліття ціле життя, побудоване з іншим чоловіком, дорослий син, захищена дисертація, звичний лад і все це може згаснути за десять хвилин випадкової розмови.
Вона згадує, як він дивився на неї тим самим прямим, трохи випробувальним поглядом, від якого колись захоплювалося серце. Поглядом, що бачив не шановного доцента, а ту саму дівчину на скейті, промоклу до нитки і щасливу.
Вона раптом відчуває гостре, майже фізичне бажання підстрибнути, побігти, наздогнати його. Запитати: «А що, як?». Але її ноги не підкоряються. Вони звикли до розміреності, передбачуваності. Вони знають шлях додому, до чоловіка, який, мабуть, вже турбується, чому вона так довго.
Зібравши думки, Зоряна піднімається і йде до інституту, де стоїть її машина. Вона йде, не оглядаючись на ставок, на лавку, на привиди їх молодості.
А Євген доходить до вокзалу. На великій табло миготять назви міст, куди його ніхто не чекає. Він підходить до каси.
Куди вам, запитує втомлена касирка.
Євген дивиться на неї, потім на свої руки, які ще півгодини тому стискали безглуздий квиток.
Нікуди, тихо відповідає він. Я вже приїхав.
Він повертається і йде геть від вокзалу. Не знає, що принесе завтра. Можливо, знайде роботу, можливо знімe маленьку квартиру з видом на парк, а можливо просто залишиться в цьому місті ще кілька днів, вдихаючи осінній повітряний аромат.
Він більше не шукає нових зустрічей з нею. Та зустріч вже стала. Вона розбудила його, змусила згадати, хто він є, під шаром років і ділових угод.
Вперше за довгі роки йому нічого не потрібно поспішати. Він просто Євген, який колись кохав Зоряну. І цього, як ніколи, вдосталь у той вечір. Минуле не повернути, та можна перестати від нього втікати. У цій зупинці спала загадкова, гірка, цілюща свобода.
Тепер він іде пустими вечірніми вулицями, і місто вже не музей його втрат. Ліхтарі горять не як вінці минулого, а просто освітлюють шлях вперед. Він відчуває легке розпорожнення, ніби в душі звільнилося місце для чогось нового. Минуле, нарешті, відпускає його не гучним скрипом дверей, а тихим, полегшувальним вдихом. І в цій тиші починається щось власне, справжнє.
