20 листопада
Сьогодні я повернувся до того самого парку Шевченка, де двадцять років тому все почалося. Не за планом, а за випадковим нахилом осіннього вітру, який, здається, виводив на прогулянку спогади про давно минулі життя.
Я, Ігор Коваль, крокую вузькою алеєю, під яскравими жовтими ліхтарями, а в кишені пальто лежить зморшений квиток на потяг, що відправляється сьогодні ввечері. Я збираюсь залишити це місто назавжди, і ця прогулянка мов мовчазне прощання з Києвом, який зберіг моє літо, мою першу юність.
На нашій улюбленій лавці, з відламаним кутком цементу і вигравійованими ініціалами «М.+В.», сиділа вона Маруся Бойко. Вздовж спини лави вирізані її ініціали, а навколо сліди багатьох зустрічей. Вона була в бежевій плащі, згорнулася, і дивилася на ставок, де качки клопотали про хліб у перехожих.
Я зупинився, і в моєму серці прозвучало старе, забуте коливання не удар, а мяке коливання, як маятник, що знову вимірює час у зворотному напрямку. Я впізнав її не за зовнішністю, а за нахилом голови, за тим, як вона тримала руки, сплетені на колінах.
Маруся? крикнув я, голосом, що здався хрипким і невпізнаваним.
Вона повернулася, не розгублено, а ніби чекала мого кличу. Її сірізелені очі розширились.
Ігор Боже, Ігор.
Я сів поруч, залишивши між нами простір, у який легко вмістились два десятиліття. Пахло вологим листям, димом і дорогими ароматами не тими, що колись пахли юністю, солодкими і сміливими.
Що ти тут робиш? спитали ми одночасно і розсміялися незграбно.
Виявилось, що вона просто прогулялася після лекції в інституті неподалік, а я попрощався.
Між нами настала пауза, одночасно зручна й важка.
Памятаєш, раптом сказала вона, дивлячись на воду, як ми вперше зустрілися? Ти катаєшся на скейтборді і майже збив мене.
Я не «майже», я справді збив, посміхнувся я. Ти впала в калюжу, а я, замість вибачатися, почав кричати, що ти зламала мій скейт.
А я плакала не через порвані колготки, а через твою грубіянку, Маруся похитала головою, і в кутках її очей блиснули зморшкипромені, які здивували мене красою. А потім ти прийшов наступного дня з коробкою цукерок «Білочка».
І ми просиділи на цій лавці до сутінків, тихо додав я.
Тоді спогади, мов старий кінопроектор, запустили яскраві, трохи побляклі кадри. Ми, молоді і безтурботні, смажили сосиски на багатті з друзями, і вона, в мяти, підганяла їх виделкою, а я виглядав, ніби кусає за палець. Ми бігали під проливним дощем після премєри фільму, промокли до нитки і кричали від радості. Я подарував їй на день народження срібне кільце з крихітним сапфіром, витративши на нього всі літні заробітки, і вона плакала, притискаючи руку до губ.
Тепер ми говорили про це, і слова линули легко, немов не були сховані роками під шаром буденності, розчарувань і дорослих обовязків.
Памятаєш, як посварилися через вибір університету? запитала Маруся. Ти хотів навчатися у Львові, а я не могла поїхати через маму.
Я був справжнім ідіотом, прошепотів я. Говорив, що якщо кохаєш, підеш навіть на край світу.
А я казала, що якщо кохаєш, зрозумієш, вона зітхнула. Ми були такими молодими і впевненими, що любов це якась фантастична сила, яка вирішує все. А вона виявилась крихкою, як перший лід на ставку.
Вітер з кленових гілок підкидав останні листочки, і вони кружляли в повільному прощальному вальсі.
У тебе все гаразд? спитав я, вже знаючи відповідь. «Гаразд» тут не про їхнє життя. У неї була сімя, робота, у мене власна компанія в Одесі, свої турботи. Все було правильно, нормально, звично. Але не «гаразд» у тому сенсі, який вкладає в це слово двадцятилітній парубок на лавці.
Так, відповіла вона, і в її очах я прочитав те саме. Все гаразд.
Я дістав з кишені той самий квиток, стискаючи його в долонях. Папір, що відрізував мене від цього міста, від цього парку, від неї.
Знаєш, сказав я, простягнув руку, я досі памятаю, як пахли твої волосся. Не духами, а просто волоссям. Сумішшю яблучного шампуню і сонця.
Маруся подивилася на мене, і її очі заблищали.
А я памятаю, як ти свистів. У тебе був особливий свист на два пальці. Ти свистів, підходячи до мого підїзду, і я вибігала на балкон, як бешена.
Я спробував свистіти зараз, але вийшов тихий, невпевнений звук. Навичка зникла. Ми обидва знову усміхнулися, з легким, пронизливим сумом.
Настав час йти. Ми підвелися з лавки одночасно, мов за старою звичкою.
Бувай, Ігор, сказала вона.
Бувай, Маруся.
Ми не обіймалися, не цілкувалися в щоку. Просто розійшлися різними кінцями алеї, як двадцять років тому, коли ще думали, що завтра зустрінуться. А сьогодні ніколи.
Я вийшов з парку, обернувся. Вона вже була далекою силуетною фігурою, що розчинялася в сутінках. Дістав квиток, подивився на розмитозаписані літери і цифри, потім повільно, без поспіху, розірвав його на кілька частин і кину у сміттєвий бак.
Я не залишав нічого важкого. Я залишив його там, де йому місце. А сам рушив уперед, назустріч холодному вечору, несучи лише солодкий, далечний аромат яблучного шампуню.
Вийшовши за паркан, я впав у гул міського шуму гудки машин, різкі гудки, поспішні кроки. Пахло бензином і ароматом шаурми з кіоску на розі. Я застібнув пальто і безцільно попрямував до вокзалу, хоча потяг вже на мене не чекав.
Я крокував знайомими вулицями, і тепер кожен куток був не просто частиною міста, а сторінкою тієї книги, яку ми колись писали разом. На сходах кінотеатру «Родина» ми колись цілувалися під дощем. На колишній кав’ярні, що тепер стала банком, Маруся вперше скуштувала турецьку каву і сказала: «На смак як гірка земля». Я посміхнувся.
Думка повернутись, знайти її, сказати Що сказати? Що всі ці роки я шукав її відблиск у обличчях незнайомих жінок? Що жоден успіх не пахне так солодко, як її яблучний шампунь? Це була б безглузда ідея. Ми тепер дорослі, у нас свої обовязки, розклади, біографії, які не передбачені одне для одного.
Тим часом Маруся сіла на іншу лавку, пройшовши лише кілька кроків. Вона спостерігала, як вітер гонить останні пожовклі листки по воді, і думала, як дивно влаштоване життя. Два десятиліття цілі світи, будовані з іншим чоловіком, вихований син, захищена дисертація, звичний лад і все це може розчепитися за десять хвилин випадкової розмови.
Вона згадала, як він дивився на неї тим же прямим, трохи випробовуючим поглядом, від якого колись бракувало подиху. Поглядом, що бачив не шанованого доцента, а ту дівчину на скейтборді, промоклу до нитки і безмежно щасливу.
Раптово її охопило гостре, майже фізичне бажання підстрибнути, побігти, наздогнати його. Запитати: «А що, якщо?». Але ноги не слухалися. Вони звикли до розміреності, передбачуваності. Вони знали дорогу додому, до чоловіка, який, імовірно, вже турбувався, чому вона запізнилася.
Зібравши думки, Маруся підвелася і пішла до інституту, куди залишився її автомобіль. Вона йшла, не обертаючись до ставка, лавки, привидів молодості.
А я досяг вокзалу. На електронній дошці мерехтіли назви міст, куди мене ніхто не чекав. Підійшов до каси.
Куди вам? запитала касирка втомленим голосом.
Я подивився на неї, потім на свої руки, які ще півгодини тому стискали квиток у нікуди.
Куди-небудь, тихо сказав я. Я вже приїхав.
Відвернувшись, я пішов геть від вокзалу. Не знав, що буде завтра. Може, знайду тут роботу. Може, орендую маленьку квартирку з видом на парк. Можливо, просто підвисну в цьому місті ще кілька днів, вдихаючи його осіннє повітря.
Я більше не шукав зустрічі з нею. Та зустріч уже стала. Вона розчинила мене, змусила згадати, ким я справді є під шарами років і ділових угод.
Вперше за довгі роки мені не кудись треба було поспішати. Я був просто Ігором, що колись любив Маруся. І цього, як би дивно це не звучало, того вечора було достатньо. Минуле не повернути, але можна перестати від нього бігти. У цій зупинці я відчув дивну, гірку і лікувальну свободу.
Я ішов порожніми вечірніми вулицями, і місто вже не було музеєм моїх втрат. Ліхтарі запалювалися не як гірлянди минулого, а просто освітлювали шлях вперед. Я відчув легку порожнечу, наче в душі звільнилося місце для чогось нового. Минуле, нарешті, відпустило мене не гуркотом зачинених дверей, а тихим, полегшувальним вдихом. У цій тиші починалося щось моє, справжнє.
