Останній лист
Оксана не знала свого батька. Коли підросла і спитала матір про нього, та лише відповіла:
— Хіба тобі погано зі мною?
Марія любила доньку, хоча й не пестила. Та як не любити тиху дівчинку з великими очима? Клопоту вона не завдавала, з уроків не тікала, вчилася добре, слухалася матері.
Вона була звичайною, нічим не винятковою. Не всім же бути красунями. Ніхто з дорослих ніколи не казав, що вона мила або чарівна. «Як на матір схожа!» — хвалили оточуючі.
Марія не користувалася парфумами, не підфарбовувала губи, не ходила на підборах. «Які підбори? За день так набігаєшся біля верстатів, що ноги гудуть», — казала вона. Працювала вона на ткацькій фабриці. У цехах стояв гучний шум, тому мати звикла говорити голосно, майже кричати.
Після дев’ятого класу мати відвезла Оксану на літо в село до своєї подруги. Начебто в неї намічалося особисте життя. Донька не заважала, але було ще зарано їй про це знати.
— А як ви познайомилися з мамою? — запитала тітку Ганю Оксана. — Вона ж міська, а ви в селі живете.
— Та твоя мати теж родом із села. Ми з нею дружимо з пелюшок. Потім вона в місто переїхала, на фабрику влаштувалася. Не розповідала? Завжди соромилася свого походження. — Тітка Ганя зітхнула. — А я залишилася, одразу після школи заміж вийшла. Дітей бог не дав, чоловік поїхав на заробітки та й зник. Так і живу сама. Мати хоча б тебе народила, а тут і чоловіків нормальних немає. Усі п’ють.
— А мій батько? Щось про нього знаєте?
— Що ж не знати? На фабриці одні жінки працюють. Після зміни не до кохання. Матері як передовиці виробництва квартиру дали. Не всім так пощастило. А роки йдуть.
Влаштувався до них наладчиком чоловік. Не красень, та чоловікові краси й не треба. У жіночому колективі будь-хто на вагу золота. Не знаю як, але вона від нього завагітніла. І то в останній момент, майже втративши надію.
Марія красою не вирізнялася. За нею хлопці не линули. Як дізналася, що дівчинка буде, ще більше зраділа. Дівчинку без батька виростити легше. Народила для себе. Так це називається. — Тітка Ганя зітхнула.
З нею було легко спілкуватися, не так, як із матір’ю. І по господарству багато чого Оксану навчила. А чим ще в селі займатися? Дітей багато приїхало, та всі малі, не за віком Оксані.
А наприкінці липня приїхав до сусіда підліток. Оксана побачила його — і серце заграло. Він допомагав дідові в городі, воду з річки носив, а вона з вікна за ним спостерігала.
Якось побачила, що він пішов до річки, Оксана схопила рушник і побігла слідом. Тільки по дорозі згадала, що купальник не наділа, але повертатися вже не хотілося. Сіла на траву на березі й дивилася, як він пірнає та відфуркочується, випливаючи на поверхню. Він теж помітив її.
— Чого сидиш? Вода тепла! — крикнув він.
Вона зніяковіла, хотіла піти. Але він раптом вийшов на берег і простягнув їй лілію, що пахла річкою та мулом.
Оксана натомість дала йому свій рушник. Заговорили. Петра батьки відправили в село до діда, поки вони розводяться та майно ділять.
— Що завтра робитимеш? — запитав він.
— Нічого, тітці Гані по господарству допомагатиму. А що? — А в неї самої серце забилося, як скажене. Ні з одним хлопцем так ще не говорила.
— Підем у ліс зі мною, гриби вже пішли, а в діда нога розболілася.
— Підемо, — відповіла вона й почервоніла.
— Тільки рано, по росі підемо. Я свисну тобі, — сказав Петро.
Додому йшли разом. Він паличкою кропиву вздовж паркану збивав, а вона несла на плечі мокрий рушник, і їй здавалося, що він обіймає її за плечі.
Прокинулася Оксана рано, лише світати почало. То й озиралася на настінний годинник. А стрілки ледве рухалися.
— Чого метушишся? — запитала тітка Ганя й голосно позіхнула. — Спи, ще рано.
— З Петром у ліс підемо за грибами, боюся проспати, — чесно зізналася Оксана.
Тітка встала, кряхтя, принесла з комірки гумові чоботи та одяг у кошику.
— Не вдягну я це. Як оВона обережно поставила мамину фотографію на полицю в новій квартирі — тепер вона знала, що мати щаслива за неї.
