Останнє літо вдома
Володимир приїхав у середу, коли сонце вже йшло до зеніту і розігріло дах так, що шифер аж потріскував. Хвіртка лежала на землі ще з позаминулого літа, він переступив через неї й зупинився перед ґанком. Три сходинки, нижня прогнила наскрізь. Обережно став на другу витримала, тоді пішов далі.
У середині стояв запах затхлого повітря і мишей. Пилук рівним шаром лежав на підвіконнях; в кутку вітальні до старого серванта тяглася павутина. Володимир відкрив вікно та зскриготіла, ледве вдалося і в кімнату вірвався запах розігрітої кропиви й сіна з двору. Він обійшов усі чотири кімнати, складаючи в голові список: вимити підлоги, перевірити піч, полагодити водогін у літній кухні, викинути гниль. А потім подзвонити Андрієві, мамі, племінникам. Сказати: приїжджайте в серпні, поживемо разом, як колись.
Колись це було двадцять пять літ тому, ще коли батько був живий і кожне літо вони збиралися тут усією родиною. Володимир памятав, як варили варення в мідному тазу, як із братами тягали відра з криниці, як мама вечорами читала вголос на ґанку. Потім батько помер, мама перебралася до міста, до молодшого сина, а хату забили. Володимир навідувався раз на рік перевіряв, щоб не розтягли, та й їхав. Але цієї весни щось у ньому клацнуло: треба бодай раз ще спробувати повернути це. Навіть якщо ненадовго.
Перший тиждень він усе робив сам. Вичистив димохід, поміняв дві дошки на ґанку, віддраяв вікна. Їздив у райцентр Старокостянтинів, купував фарбу й цемент, домовлявся з електриком щодо проводки. Голова сільради, зустрівши його біля магазину, знизав плечима:
Нащо воно, Володю, вкладаєшся ти в цю хату? Все одно продасте на осінь.
Володимир відповів стисло:
До осені не продам, і пішов далі.
Андрій приїхав перший, у суботу надвечір, з дружиною і двома дітьми. Вийшов з авто, оглянув двір і скривився:
Та ти серйозно думаєш, що ми тут витримаємо місяць?
Три тижні, поправив Володимир. Діти на свіжому повітрі, тобі також корисно.
Тут навіть душу немає.
Є лазня. Піду протоплю ввечері.
Діти, хлопець одинадцяти й дівчина восьми років, мляво попрямували до гойдалки, яку Володимир вчора повісив на старого дуба. Андрієва дружина, Ганна, мовчки пішла в будинок, тягаючи сумку з харчами. Володимир допоміг розвантажити речі. Брат усе ще бурчав, але мовчав.
Мама приїхала в понеділок привіз сусід. Зайшла, зупинилася посеред вітальні і зітхнула:
Все таке маленьке, тихо сказала. Я памятала більше.
Тридцять років не була тут, мамо.
Тридцять два
Вона пройшла на кухню, провела рукою по стільниці.
Тут завжди було прохолодно. Батько все обіцяв провести опалення, не дійшли в нього руки.
У її голосі Володимир вже чув не тугу, а втому. Він налив їй чаю, посадив на ґанку. Мама сиділа, дивилась у садок, згадувала, як важко було тягати воду з криниці, як боліла спина після прання, як сусіди все про когось перемивали кістки. Володимир слухав і розумів: для неї ця хата не рідне гніздо, а давній біль.
Ввечері, коли мама полягала спати, він з Андрієм сиділи надворі біля вогнища. Діти спали, Ганна читала у кімнаті при лампі світло провели лише у половині хати.
Чого тобі воно треба, ця вся затія? запитав Андрій, дивлячись на вогонь.
Хотів зібрати всіх разом.
Ми ж і так бачимося на свята.
То не те.
Андрій пирхнув.
Ти, Володю, романтик. Гадаєш, три тижні тут і ми станемо ближчими?
Не знаю, визнав Володимир. Хотів спробувати.
Брат трохи помовчав, а потім уже лагідніше:
Я радий, що ти це почав. Справді. Тільки не чекай чуда.
Володимир і не чекав, але надіявся.
Далі дні спливали в роботі. Володимир лагодив паркан, Андрій допоміг перекривати дах на стайні. Артем, хлопець, спершу нудився, але потім знайшов у сараї старі вудки і почав ходити на річку. Дівчинка, Ліля, допомагала бабусі сапати грядки, які Володимир поспіхом розбив біля південного муру.
Одного разу, коли всі разом фарбували веранду, Ганна раптом розсміялась:
Ми прямо як колективісти якісь.
А ті хоча б мали план, буркнув Андрій, але посміхнувся.
Володимир бачив, як напруга потрохи спадає. Вечорами вони вечеряли всі разом на верандi мама варила борщ, Ганна пекла пироги з домашнього сиру, купленого у нашої сусідки пані Олени. Говорили про буденне: де взяти москітну сітку, чи треба косити траву біля вікон, чи полагодили насос.
Та якось увечері, коли діти вже спали, мама раптом сказала:
Ваш батько хотів продати цю хату. Ще перед смертю.
Володимир аж завмер з чашкою в руках. Андрій насупився.
Чому?
Втомився. Казав, хата то якор. Хотів у місто перебратись, купити квартиру коло лікарні. А я вперлася. Думала: це ж наше, родове Ми посварилися сильно. Не продав, і за рік помер.
Володимир опустив чашку на стіл.
Ти себе винуватиш?
Не знаю. Просто втомилася від цього місця. Тут кожен кут нагадує, що я настояла на своєму, а він так і не пожив спокійно.
Андрій відкинувся на спинку стільця.
Мам, ти про це ніколи не казала.
Ви й не запитували.
Володимир глянув на маму. Стара жінка з натрудженими руками сиділа на краєчку лавки, й він побачив: для неї ця хата не скарб, а обуза.
Може, треба було продавати, тихо сказав він.
Може, погодилась мама. Але ви тут виросли. Це щосьta означає.
Що саме?
Вона зиркнула на нього:
Що ви памятаєте, якими були. До того, як життя всіх розвело по світах.
Цим словам Володимир повірив не відразу. Але наступного дня, коли вони з Андрієм та Артемом ходили до річки й хлопець витяг першого окуня, він побачив, як брат щиро, без втоми, обняв сина за плечі та розсміявся. А надвечір, коли мама розповідала Лілі, як тут, на цій веранді, вчила її тата читати, Володимир почув у її голосі не біль, а, здається, примирення.
Відїзд призначили на неділю. Напередодні Володимир натопив лазню, усі разом парилися, потім пили чай на веранді. Артем запитав, чи приїдуть ще наступного літа. Андрій глянув на Володимира, але промовчав.
Зранку Володимир допомагав пакувати речі. Мама обійняла його на прощання.
Спасибі, що покликав.
Я думав, буде краще.
Було по-своєму добре.
Андрій ляснув по плечу.
Продавай, коли вирішиш. Я не проти.
Побачимо.
Машина вїхала за місто, пилюка осіла на дорозі. Володимир повернувся до хати. Пройшовся всередині, зібрав посуд, викинув сміття. Повідчиняв вікна, замкнув двері. З кишені дістав старий амбарний замок, знайдений у сараї, і повісив на хвіртку. Замок тяжкий, іржавий, але надійний.
Він стояв біля воріт, дивився на будинок. Дах вирівняний, ґанок міцний, вікна чисті. Все виглядало живим. Але Володимир знав це обман. Дім живий, поки в ньому люди. Три тижні він справді жив. Можливо, цього достатньо.
Сів у машину і поїхав. У дзеркалі заднього виду миготіла покрівля, потім дерева затулили її. Володимир їхав повільно, розбитою ґрунтівкою, й думав, що восени подзвонить ріелтору. Але поки що буде памятати, як вони всі сиділи за столом, як мама сміялася з жартів Андрія, як Артем показував впійману щуку.
Дім своє зробив. Він зібрав їх разом. І цього, мабуть, вистачить, щоб відпустити його без жалю.
