Останнє літо у природі

Останнє літо біля Дніпра
Туман, подібний до молочного плетення, повільно стелився по річковій гладі. Марія Іванівна сиділа на сходинках садовога будинку і вдивлялася в присмерку. Для неї літо завжди починалося саме з цього моменту — тиші, прохолоди, перших променів сонця і запаху куреня зі сусіднього подвір’я. Скільки таких світанків вона вітали за життя — не перелічити. Але це було особливим. Останнім.

— Бабче, чому ти не спиш? — Катерина, онука Марії, зупинилася в дверях, звіряючись.

— Розглядаю, — просто відповіла дівчина, — приходь сюди, подивися, яка краса.

Катерина потяглась і сіла поруч. Їй було чотирнадцять, і підлітки цього віку зазвичай не люблять рано вставати, особливо на канікулах. Але після того як дівчина дізналася про продаж подвір’я, вона стала помітати кожну мелодію, пов’язану з цим місцем.

— Бабче, а може, все ж відмовись? — питала Катерина уже в сотий раз.

— Дівчинко, хотіла б, але ти ж знаєш, більше не можу це утримувати. Мої руки не ті, спина не та, а грошей на помічників нема. Подвір’я заростає, будинок потребує ремонту.

— А ми з татом можем допомогти, мама… — почала дівчинка.

— Твої батьки і так весь літній відпочинок проводять з телефонами, у сталому зв’язку з офісом.

— Це не так! — вигукнула Катерина. — В минулому році тато фарбував огород!

— Фарбував, — згодилася Марія Іванівна. — А потім три дні відпочивав і обіцяв більше не набірвати молотка. І твій мамі важко витримати пару вихідних, прополює грядки, а ввечері еле у руках.

— Але…

— Жодних але, — тишком зупинила онучку бабуся. — Я вже прийняла рішення. Це моє останнє літо у літній хаті. Роби, щоб і для тебе він був особливим. Не сумуй наперед, краще проведімо цей час так, щоб завжди пам’ятати.

Марія Іванівна тендітно погладила онучку по голові й пішла.

— Зараз поставлю чайник. У нас багато справ — приїжджають дядько Олег і тітка Наталія.

Катерина зраділа. Приїзд родичів завжди означав купу історій, смачний обід і можливість поговорити з тіткою Наталією, яка, хоча й мала за п’ятдесят, розуміла молодь краще багатьох товаришів онучки.

До півдня літній будинок наповнився голосами.

— Маріє, рослини привезли! Три види томатів, як ти прохала, — гучно повідомив дядько Олег, заносячи в будинок коробки.

— Що їй рослини, якщо подвір’я продається? — почувся невдоволений голос Наталії.

— Хочемо з’їсти смачних помідора осінньо! — посміхнулася Марія Іванівна, обіймаючи гостей.

— Все жаль, що продаєш, — похитав головою Олег. — Тридцять років сюди їхали. Скільки свят відсвятковували, скільки шашликів жарили…

— Досить, братику, не починаємо знову, — зупинила його Наталія. — Ми це сто раз обговорили. Ліпше скажи, куди ящики ставити?

Поки дорослі змагалися з рослинами, Катерина блукати по подвір’ї, торкаветься кожного куста, кожного дерева, ніби прощаючись. Стара яблуня, з якої вона підстрибнула три роки тому і подокала руку. Червоні смородини, де вона з двоюрідним братом Дмитром ховалися від бабусі, з’ївши ягод до болю в животі. Ворсена теплиця, куди забороняли ходити, але вони все ж ішли. Кожен куточок, кожен сантиметр землі був засипаний воспоминами.

— Ей, мрійницю, — звернулася до неї тітка Наталія, — іди допомагай очищати картоплю!

За обідом, як завжди, розмовляли обо все. Дядько Олег розповідав про сусіда з под’їзду, який почав ремонт о третій ночі, Наталія ділилася секретами нової дієти, а бабуся говорила, як вони з чоловіком вперше побачили цей наділ.

— Раніше тут такі зарості були, — оповідала Марія Іванівна, нарізаючи огірки для салату. — Мій Георгій, дайте небесам йому, одразу сказав: “Маріє, це наш наділ. Тут буде будинок, тут — сад, а там, біля Дніпра, зробимо для вечорових чаєвих знайомств”。

— Але бесідку так і не зробили, — зауважив Олег, розливаючи чай.

— Не встигли, — зітхнула Марія Іванівна. — Постоявав, що часу наснаж, що ще встигнемо. А потім його не стало, — вона замовчала. — А тепер і подвір’я скоро не буде.

Було тише. Тільки пчели зовні жужчали, і старі годинники на стіні тикотили.

— То хто купець? — перша порушила мовчанку Наталія.

— Молоде сім’я з маленьким дитино, — відповіла Марія Іванівна, налагоджуся. — Дівчина їм не пас. Вони хочуть тут постійно жити, міське житло орендувати, а зі сільського — природу. Чоловік — програміст, може на віддаленому робити.

— Коли остатка?

— У кінці серпня. Приїждали, подивилися, заставку залишили.

— Може, передумають, — тихо сказала Катерина.

— Не передумають, — м’яко посміхнулася бабуся. — Вони вже планують, і пристрійка проєкт показували. Тут нове життя почнеться.

Після обіду чоловіки пішли чинити сходинки, що заваллені за зиму. А жінки залишилися на кухні, заготівляючи перші ягоди на зиму.

— І де ти усі ці банки дістанеш? — спитала Наталія, закатуючи ще одну склянку компоту.

— Роздам, — просто відповіла Марія Іванівна. — Тобі, онучкам, сусідам. Які тут діти з’їдять.

— Слухай, а може, правда не варто продавати? Ми б усією сім’єю скинулися на ремонт…

— Наталіє, — перервала її Марія Іванівна, — ми це обговорювали. Я вже вирішила. Це не тільки через гроші й мої сили. Пора звільнити минуле. Тридцять років ми з Георгієм тут щасливо були, потім я ще п’ятнадцять років приїздила сюди, щоб почувати його присутність. Але знаю… пора рухатися далі.

— І куди ти рухатися збираєшся у восьмому десятку? — іронічно знизала бровами Наталія.

— А таки побачиш, — загадково посміхнулася Марія Іванівна.

Вечір. Коли соня клонилася до заходу, уся родина зібралася біля старого яблуні. Дядько Олег розіп’яв мангал, тітка Наталія набивала м’ясо на шампури, а Катерина разом з батьками розставляли стільці навколо диску — великого пня, що давно звик цьому.

— Літо без шашликів — не літо, — провозгласив батько Катерини, відкриваючи бутель вина.

— Представляю західний тост, — поєднав стакан дядько Олег, коли всі зібралися навколо столу. — За нашу Марію Іванівну, яка зробила це місце, вкласти в нього душу й зробити родним для кожного з нас!

— За бабуську! — піднялася стакан соку Катерина.

Розмови текли неспішно, як річка вбік. Воспомин були смішані з шутками, шутки — з новинами, новини — з планами на майбутнє.

— А ви знаєте, що тут було до нас? — раптово спитала Марія Іванівна.

— Нічого тут було, — зробив жест Олег, — зарості одні.

— Ні, — постукала головою Марія Іванівна. — Коли ми тільки придбали наділ, я знайшла в заростях старий фундамент. Там, за яблунями, — вона показала рукою в бік дальнього кута подвір’я. — Я запитувала старожилів, і одна бабуся, їй тоді було за дев’яносто, оповістила, що до війни тут жила сім’я лісника. У них було троє дітей і великий будинок. Потім з війни чоловік уші скриву на фронт і не повернувся. Жінка з дітьми ще якийсь час там жили, а потім емігрували до родичів. Дом поступово розрушився, залишився тільки фундамент, який потім зарос.

— І ти нам ніколи це не казала? — здивувався Олег.

— Знаєте, мені здавалося, що у цього місця має бути власна історія, власна душа. Я боюся, що яккажу, то ця історія стане просто словами, а не таємницю. А тепер… тепер можна говорити. Тепер почнеться нове історія.

За розмовами не помітили, як стемніло. Зірки вибігали на небо, ніби хтось розсипав серебряний бісер.

— Пам’ятаєте, як ми лежали тут з вами на килимах і рахували падаючі зірки? — мріяла мати Катерини.

— А давайте зараз полежимо? — запропонувала Катерина.

— Та що ти, роса вже випала, — засміялася тітка Наталія.

— А у мене ідея, — піднялася Марія Іванівна. — Ідемо до дому, я вам показати.

У старому коморі під шаром пилу вона викачала великий свиток.

— Це що? — з дивом з’ясував Олег.

— Зараз побачите.

На подвір’ї біля будинку Марія Іванівна розгорнула свиток. Це виявлялося великий полосатий гамак.

— Георгій купив, але повісити так і не встиг? — пояснила вона. — Лежав усі ці роки. А тепер саме час використати.

Чоловіки відкріпили гамак між двома осиками, і невдовзі уся сім’я по черзі коливалася на ньому, дивлячись на зоряне небо.

— Я знаю, про що хочу попросити, коли бачу падаючу зірку, — тихо сказала Катерина, коли прийшла її черга.

— І про що? — спитала сусідка на оділі бабуся.

— Щоб нові господарі любили це місце так же, як ми.

Марія Іванівна мовчки зажала руку онучки.

На наступний день, коли гості розїхались, бабуся з онукою залишилися вдвох. Вирішили, що Катерина проведе все літо з бабусею, допомагаючи збирати і пакувати речі.

— Представляєш, я знайшла старі фотоальбоми! — окликала дівчинка, копаючись наsutі.

— Принеси сюди, подивимось разом, — відзви Марія Іванівна, яка готувала ужин на кухні.

Розташувавши на старому дивані, вони перегортали пожовлі сторінки, розглядали фотографії.

— Це хто? — спитала Катерина, вказуючи на незнані обличчя.

— Це дядько Вітя, брат твого дідуся. А це — наші сусіди, Карпенки, вони давно вже заслухали.

Перегортаючи альбом, вони добігли до фотографій, де Катерині батьки були ще дітьми.

— Ой, це ж тато! — засміялася дівчинка, вказуючи на худого хлопчика з вушками.

— Так, твій тато. Йому тут було, навіть, десять років.

— А це… це ж мама! — Катерина вказала на дівчинку з косами, що стоє поруч з хлопчика. — Вони вже тоді знайомі?

— Звичайно. Їх подвір’я були поруч. Вони росли разом, вчилися разом. А потім одружилися.

— Як романтично, — засичала Катерина. — А у мене ніколи не буде таких воспомин про подвір’ї. Про те, як я росла, як зустріла свого кохання…

— У тебе ще будуть інші воспомин, — м’яко казала бабуся. — Можливо, навіть кращі цих.

— Сумніваюся, — насупилась Катерина.

Марія Іванівна зітхнула й закрила альбом.

— Знаєш, що я зрозуміла за своє довге життя? Дім — це не стіни, не наділ землі. Дім — це люди, це воспомин, це любов. І все це ми ріжемо в собі, куди б не йшли.

— І куди ми На ми йдемо? — зосереджено спитала Катерина.

— Я — у нову квартиру поруч з твоїми батьками. А ти… ти будеш приходити до мене на вихідні, і ми будемо пікать твої улюблені яблучні пиріжки, ходити в парк і розповідати один одному історії. І, можливо, коли-небудь у тебе буде своя дача.

Дівчинка замовчала, але щільно обійняла бабусю.

Літо текло своїм чергом. Кожен день був наповнений маленькими справами: прополоти грядки, полить квіти, зібрать ягоди, розігріти старі речі. Але тепер кожне дій виповнилося особливим змістом.

— Бабче, дивись, що я знайшла! — Катерина впера вся з дальнього кута наділу, тримає в руках якийсь предмет.

— Що це? — здивувався Марія Іванівна.

— Не знаю, висичула біля того самого фундаменту, про який ти говорила.

Марія Іванівна взяла в руки знахідку — це була стара металева шкатулка, покрита ріжавечком.

— Цікаво, що всередині? — з лиходивців ока спитала Катерина.

Сталася відкрити кришку, вони виявили декілька нечіткі фото й зігнулий аркуш паперу.

— “Горіє Анна, — почала читати Марія Іванівна. — Якщо ти знайшла це лист, значить, я не повернувся з фронта. Знаєш, що я любив тебе всім серцем і думав про тебе кожну хвильку. Бережи дітей і розкажи їм про мене…”

Голос Марії Іванівни здрібнів, і вона не могла продовжити.

— Це письмо від того самого лісника? — вгадала Катерина.

— Схоже на те, — кивнула бабуся, передаючи письмо онучці. — Тільки він, видно, не встиг його відправити. Поклав сюди, в таємницю.

— І його дівчина ніколи не дізналася, що він писав їй… — м’яко висловила Катерина.

— Хто знає, — задумливо вищепала Марія Іванівна. — Можливо, він писав їй багato пісм. А можливо, вона чувала його любов без слів.

— Що будемо робити з письмом?

— Я думаю, потрібно віддати його новим господарам. Пусти це буде частина історії дому.

У серпні жара ззаду вис і невитримна. Дні тяглись повільно, ніби сама природа не хотіла розставатися з мешканцями старого літнього будинку.

— Завтра приїдуть покупці, підписувати документи, — повідомила Марія Іванівна за обідом.

— Так швидко? — засумуювала Катерина. — А я думала, у нас ще є час…

— Час завжди закінчується невідомо, — посміхнулася бабуся. — Але нове час також може бути чудовим.

У останню ніч на літній хаті Катерина не могла заспати. Вона вийшла на сходинки й сіла на ступені, прислухаючись до звуків ночі. Крізь стовбури ще кричала сова, шелестіли листки, стрічали кузнічки.

— Не засинаєш? — проскочив на голос бабусі.

— Хочу пам’ятати все, — чесно зізналася Катерина. — Кожен звук, кожен смажок.

— Я також, — сіла поруч бабуся. — Знаєш, я довго думала, правильно чи поступаю, продавши подвір’я. І прийняла вирішення, що так. Бо тут з’явиться сім’я, тут зросуть діти, тут звучатимуть голоси й сміх. А це саме те, що потрібно дому — бути живим.

— А як же ми? — тишко спитала Катерина.

— А ми продовжимо жити далі. І, хто знає, можливо, коли-небудь ти приведеш сюди своїх дітей і скажеш: “Сподівайте, тут була дача моєї бабусі”.

На ранок приїхали нові господарі — молоде діло з малим сином.

— Здрастуйте, ми так щасливі, що ви погоділись продати нам цей наділ, — посміхнулася молодий жінка, потискаючи руку Марії Іванівні.

— Беріть увагу, — просто сказала пожила жінка. — Тут кожен куточок тримає воспомини.

— Ми обіцатимемо робити щоб сад був живий, — додав молодий чоловік. — І, якщо хочете, ви завжди можете приїжджати в гості.

— Дякую, — кивнув Марія Іванівна. — А це вам, — вона витягнула шкатулку з письмом. — Частина цієї історії.

Коли все документи були підписані, а речі зібрані, Марія Іванівна в останній раз обійшла подвір’ї, прощаючись з кожним деревом, кожним кустиком. Катерина ходила за нею, не приховуючи сліз.

— Бабче, чи пам’ятаєш, ти казала, що рухається далі? — спитала дівчинка, коли вони вже сіли в машині. — Куди ти збирається?

Марія Іванівна загадково посміхнулася.

— У мене є квиток на поїзд до Львова. Давно мрія там побувати.

— Бабче, але ж… — Катерина замислилася.

— Сімдесят вісім, — засміялася Марія Іванівна. — І що з того? Саме час для подорожей. І знаєш, що? Ти поїдеш со мною.

— Я?! — виростає очі Катерина.

— Так. Я вже погодилася з твоїми батьками. Натомість цієї дачі у нас будете нове пригода. Останнє літо на дачі — це лише початок нового шляху.

Машина тронулася, відвозила їх від подвір’я, де проходило стільки років. Але в серці Марії Іванівни й Катерини палала не тільки гіркість прощання, але й радість майбутніх відкриттів. Бо дім — це не стіни, а люди. І поки вони разом, вони завжди будуть дома, де б не були.

Оцініть статтю
ZigZag
Останнє літо у природі